Читати книгу - "Червоне і чорне"

міркувань Стендаль підтримував літературні виступи вождя демократично настроєних романтиків Віктора Гюго, але засуджував властиві йому відхилення від життєвої правди, антиісторизм, винятковість персонажів, штучність ситуацій, пишномовність стилю.

Романтизм у розумінні Стендаля — це мистецтво, що правдиво відбиває дійсність, прилучає читача до найпередовіших ідей сучасності. Стендаль був палким прихильником Шекспіра, але не закликав до рабського наслідування геніального англійського реаліста. Розвиток історії змінює людей, їхній побут, звичаї, ідеї, мораль та художні смаки. Отже, повинні змінюватися також тематика, образи й поетична форма мистецтва, твердить Стендаль. Тим більше слід враховувати зміну ідей та смаків, що сталася внаслідок суспільних зрушень останніх революційних і пореволюційних десятиліть у житті'Європи. «Французу, що відступав від Москви, — говорить Стендаль, — не можуть уже імпонувати традиційні мотиви…»

Він закликав не запозичувати у Шекспіра його тематику і образи, пов’язані з минулим часом, а вчитися його «способу вивчати світ…, умінню давати сучасникам той жанр, який їм потрібний».

Жанром, який найповніше відповідає завданням французького мистецтва 1820-1830-х років, Стендаль вважав соціально-психологічний роман, що здатний, на його думку, показати найбільш широку й правдиву картину сучасної дійсності, з її соціальними контрастами і живою боротьбою людських пристрастей. Він вимагає лаконічної простоти викладу, наснаженої смислом виразності кожного слова. Стендаль, по суті, був першим і найбільш значним теоретиком реалізму у французькій літературі минулого століття.

Бальзак в «Етюді про Бейля» дуже влучно сформулював відмінність естетичної програми Стендаля від романтизму, як пишномовної, споглядально-меланхолійної «літератури образів». «Існують, навпаки, душі активні, — писав він, — що люблять стрімкість, рух, лаконізм, зіткнення, дію, драму, уникають пустоти патетики, мрійництва, прагнуть до результатів. Звідси зовсім інша система. Вона породила те, що я на противагу до першої назвав би літературою ідей».

Надзвичайно важливою ланкою концепції нового мистецтва у Стендаля було розуміння характеру позитивного героя. Головні персонажі його романів поєднують у собі риси буденності (Сорель — син тесляра, Люсьєн Левен — син банкіра, Фабріціо — італійський дворянин. Усі вони живуть і діють у конкретному побутовому та історичному середовищі) з ознаками героїчності, сильної індивідуальності, з нестримною силою почуттів, які штовхають цих юнаків на одчайдушні вчинки, створюють у їхньому житті незвичайні, здавалося б, романтичні, ситуації.

Перша з прикмет створених Стендалем характерів — наслідок художнього здійснення найважливішої тези письменника про те, що на формування психіки й поведінки людини впливає матеріальне і соціально-історичне оточення. Ця теза стала пізніше наріжним каменем всієї естетики французького реалізму XIX ст.

Друга — могутні пристрасті, дійова енергія, відважна боротьба за щастя — є виразом оригінального, властивого Стендалю розуміння моралі.

Автор «Червоного і чорного» був палким прихильником Гельвеція — французького філософа-матеріаліста, який вважав, що кожна людина бажає досягти щастя. Але оскільки щастя окремої особи залежить від загальносуспільного добробуту, то в умовах ідеальної держави в кожній людині поєднуються інтереси особисті й громадські.

Стендаль був глибоко переконаний в праві людей на щастя, на повне задоволення їх прагнень. Вірив у духовне багатство людини, в красу її природних почуттів, в її неосяжні тборчі можливості. Щастя, в розумінні Стендаля, полягає в діяльному житті, в цілковитому виявленні кращих якостей людської натури.

Разом з тим письменник розумів, що у сучасній йому Франції неможливо здійснити мрії Гельвеція, бо буржуазне суспільство з його егоїстичним меркантилізмом, законами, які захищають експлуатацію людини людиною, вороже розвитку повноцінної особистості. Отже, між такою особистістю та реакційним суспільством неминуче виникає конфлікт, внаслідок якого вона буде або знищена суспільством, або змушена піти на компроміс. Зображення цього конфлікту лягло, по суті, в основу кожного з творів письменника.

Прогресивний мислитель-матеріаліст, спадкоємець ідей якобінців XVIII ст., друг італійських карбонаріїв, Стендаль надавав теорії боротьби за щастя політичного значення. В бурхливому вияві пристрастей, у вируванні людської енергії він хотів бачити запоруку невичерпного почуття громадського протесту проти реакційної дійсності, надію на майбутні переможні революції.

Матеріалістична естетика Стендаля вимагала насамперед реалістичної конкретизації обраного письменником складного конгломерату філософських, історичних, соціально-політичних, моральних, психологічних та культурних питань. Першим кроком до цієї конкретизації став вибір сюжету «Червоного і чорного», що «дублював» епізод, вихоплений, з життя, — процес Антуана Берте. Далі виникала потреба у змалюванні суспільного оточення героя. Підзаголовок «Хроніка XIX ст.» свідчив про те, що автор надавав панорамі французьких нравів напередодні Липневої революції також і автономного значення, як засобові войовничої критики суспільної верхівки.

Стендаль чудово розумів необмежені художні можливості життєвих фактів. «Правда, гірка правда» відтворена тут з дійсно науковим розумінням історичного процесу і водночас з такою «енергією художньої прози», що роман і сьогодні вражає читача страшним у своїй цілковитій об’єктивності показом соціальної кривди, ганебного «способу життя» панівних верств, наруги нікчемства над талантом.

В докладному описі місця дії, побутового тла, що становить задній план роману, у портретах персонажів немає й тіні гротеску, гіперболізації або метафоричності. Весь роман, а надто його перші сторінки подекуди викликають у пам’яті епічну манеру соціально— побутової прози XVIII ст. Тиша провінціального буття невеликого міста, дрібні чвари господарів Вер’єра — дворян та промисловців, суперечки вищого й нижчого духівництва. Навіть вихід головного героя на авансцену цієї здавалося б тривіальної повісті зумовлено ультрапрозаїчними причинами. Жюльєн опинився в домі пана де Реналя, де зав’язуються перший і останній вузли його трагічної долі, лише тому, що найбільшому багатієві і мерові міста забаглося довести свою вищість над іншим товстосумом — директором притулку для бідних, що обкрадав своїх підопічних. Учитель в домі Реналя — це шикарніше, ніж нова упряжка коней або зграя хортів, що ними пишався Вально.

Точно окреслений час дії роману (1826–1830), історичні екскурси-вставки, що мали характеризувати післянаполеонівську атмосферу Франції, ціла низка історичних персонажів, виведених часом під власними іменами, використання документальних фактів з практики боротьби тогочасних політичних партій і т. ін. — усе це мав ще вигляд наслідування художньої манери надзвичайно популярною тоді автора «Уеверлі».

Однак дуже скоро в тексті «Червоного і чорного» виникають і незабаром починають домінувати ознаки нової поетики, того, що веде від початкових засад реалістичного письма до зрілого реалістичного методу в тому розумінні, якого надавав йому Енгельс.

Роман Стендаля, навіть у постатях «героїв другого плану становить надзвичайно виразну галерею типових образів, взаємозв’язаних типовими обставинами класових, політичних та ідеологічних конфліктів епохи. Ця галерея відкривається постаттю пана де Реналя, одного з тих поміщиків, що спочатку соромилися займати місця сбред буржуа-фабрикантів, та скоро навчилися видобувати з цього якнайбільшу користь, і завершується постаттю вишуканого паризького вельможі маркіза де Ла-Моля, якого досвід минулої революції й побоювання революцій майбутніх навчили визнавати