Читати книгу - "Червоне і чорне"

розум і громадську активність плебея. А між цими двома типологічними полюсами суспільної еліти — безліч представників інших соціальних різновидів: вульгарних обивателів провінції, розбещеної «золотої молоді» столиці, тупоголових сановників, аморальних кар’єристів усіх мастей від академіка до дрібного урядовця. На цьому фоні особливо виділяється проблема єзуїтства і церкви, що, як відомо, була слугою й потаємним радником уряду Реставрації.

Історизм «Червоного і чорного», створена письменником в межах центральної інтриги (в першому варіанті роман мав назву «Жюльєн») широчезна панорама епохи набирає особливої переконливості завдяки свідомо-тенденційній позиції автора. Ніяк не принижуючи заслуг Вальтера Скотта, який, на думку Бальзака, «підніс роман до рівня філософії історії», не можна, однак, не помітити, наскільки виграє історичний малюнок Стендаля, поглиблений принципово громадянською, нещадно критичною настановою письменника-демократа.

Художник-реаліст не нав’язує своїх оцінок тим, хто триматиме в руках його книгу. Ніхто з персонажів, навіть його улюбленець Сорель не стає «рупором» ідей автора. Ці ідеї випромінює вся образна система твору, вони випливають з життєвих обставин сюжетної дії, з еволюції людських характерів. Злочинність і хиткість відновленої влади Бурбонів розуміє не тільки її послідовний ворог Жюльєн Сорель. До розуміння цього доходить також суворий і чесний абат Пірар. Зневажає своє остаточно понівечене жахом перед новим «якобінізмом» світське коло горда, романтично настроєна Матильда де Ла-Моль. Навіть наївна й спокійна пані де Реналь не може примиритися з брутальністю свого середовища, байдужого до всього, що не стосується наживи й чинів, нетерпимого до всякого невгодного йому судження.

Грандіозна епопея «Людської комедії» — художня вершина, недосяжна для інших французьких письменників, соратників Бальзака в боротьбі за мистецький реалізм. Проте Стендаль, старший від Бальзака на тринадцять років, вихований на безпосередніх контактах з філософським матеріалізмом і революцією XVIII ст., у 1830 році створив соціально-психологічний роман, який за широтою показу й глибиною аналізу тогочасної дійсності перевершував першу спробу реалістичної прози Бальзака — «Сцени з приватного життя».

Проблемний центр твору Стендаля зосереджений навколо долі сина теслі, тендітного на вигляд юнака, очі якого горіли розумом і волею, вогнем благородних пристрастей, а інколи вражали силою презирства або нещадної ненависті. Сучасна Стендалю буржуазна критика ворожб прийняла реалістичний шедевр письменника. Говорили про те, що Бейль, колишній наполеонівський офіцер і карбонарій, чужак на своїй батьківщині, карикатурно змалював керівні класи країни. Та найбільше ударів випало на долю головного героя.

«Король критики» фейлетоніст урядової газети «Журналь де Де— ба», відомий своїми літературними авантюрами й політичною продажністю — Жюль Жанен наполягав на тому, що Сорель — постать надто ексцентрична, наскрізь фальшива, позбавлена будь-яких ознак юнацького темпераменту. Незвичний герой Стендаля став темою пародійних пісеньок паризької вулиці».

Пізніше Еміль Золя, що й сам мав нахил до типологічно узагальнених людських образів, називав постать Сореля надмірно «титанічною».

Радянського читача не можуть не шокувати окремі неетичні вчинки стендалевого персонажа, його страшна своїм холодним практицизмом розсудливість навіть у коханні, його, здавалося б, безсоромний кар’єризм. Досить згадати хоча б оці міркування дев’ятнадцятирічного Жюльєна, які він «як одержимий виношував протягом кількох тижнів»: «Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священик в сорок років одержує платню в сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж уславлені генерали Наполеона… Треба стати служителем культу».

Однак, Ленінський принцип історичного підходу до явищ літератури дає можливість правильно зрозуміти творчий задум одного з найпередовіших письменників Заходу минулого століття. Стендаль добре уявляв собі високі духовні якості людини-революціонера. Адже ще 1829 року з-під його пера вийшла чудова повість «Ваніна Ваніні», герой, якої, юний карбонарій П’єтро Місіріллі, віддано служить справі визволення батьківщини. Та для автора «Червоного і чорного», як і для Бальзака, справжні революціонери, що могли б віддати життя заради щастя народу, — це «люди майбутнього» і ще поодинокі борці темної доби Реставрації.

Мабуть, саме тому письменник-реаліст у своїх пошуках найбільш типових явищ ввертається до постаті різночинця-інтелігента, який вступає в «інтелектуальний» конфлікт з реакційним суспільством. На той час це було питання гостре і злободенне. Ще у XVIII столітті французький «третій стан» висунув з свого середовища геніальних мислителів і літераторів. Перша половина XIX століття ознаменувалася приходом у літературу нового загону вихідців з робітників і селян. Почалася справжня класова війна в сферах культури. Реакційна критика називала народні таланти «жахливою армією асоціальних розумів», що підривав авторитет держави, «штучно розпалює розлад між бідними й багатими». За боротьбою ідей виразно маячіла тінь Липневих барикад. І хоч би які складні й часом помилкові не були життєві стежки молодого Жюльєна Сореля, остання промова на суді свідчить про його цілковиту безкомпромісність у захисті прав народу на поважне місце в тогочасному суспільстві і його культурі.

«Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани… Отже, панове присяжні, я заслужив смерть, — говорив Жюльєн. — Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які… захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом».

Горький з цього приводу писав: «Силою свого таланту Стендаль підніс звичайний кримінальний злочин на щабель історико-філософського дослідження… Він перший помітив в середовищі буржуазії і монументально створив образ Жюльєна Сореля… що повстав проти свого низького становища».

Роман Стендаля на відміну від меланхолійної ліричної прози сучасних йому романтиків, типу «Сповіді сина віку» Мюссе, був і в зразком оптимістичної віри в майбутню перемогу тих, хто жадав щастя не лише для себе, а для всіх людей праці й таланту.

Напрочуд виразний, динамічний, багатий відтінками образ Жюльєна Сореля відіграв значну роль і у вирішенні ще не розробленої тоді естетичної проблеми — реалістичного показу духовного формування людини. Стендаль, по суті, був першим французьким письменником, якому завдяки глибині його теоретичного мислення й життєвої спостережливості, пощастило зробити це з силою історичної, соціальної та психологічної правди.

Тетяна ЯКИМОВИЧ

Частина перша

Правда, сувора правда.

Дантон

1. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО

Put thousands together Less bad,

But the cage less gay.

Hobbes[1]

Містечко Вер'єр — мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір'ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька сот кроків від руїн укріплення, колись збудованого