Читати книгу - "Знак Зорро"

Новоприбулій і стояв спиною до всіх, хто був у довгій кімнаті. Вони могли бачити, що його капелюх насунутий на очі, паче для того, щоб перешкодити вітрові зірвати його, а тіло закутане в довгий, наскрізь промоклий плащ.

Усе ще стоячи спиною до присутніх, він розгорнув плащ і струсив з нього краплі дощу, потім знову загорнув його на грудях, а товстий хазяїн подався уперед, потираючи руки в приємному сподіванні, що кабальєро заплатить немало монет за їжу, ліжко і турботу про його коня.

За кілька кроків від хазяїна незнайомець круто повернувся, і той скрикнув од жаху і подався назад. У капрала забулькало в горлі; солдати важко відсапувалися; у сержанта Педро Гонзалеса відвисла нижня щелепа і він витріщив очі.

У людини, що стояла просто перед ними, була на лиці чорна маска, що зовсім ховала його риси, і крізь її прорізи очі лиховісно зблискували.

— Ха! Хто це? — отямився Гонзалес, бо деяке самовладання нарешті повернулося до нього.

Людина, що стояла перед ними, вклонилася.

— Сеньйор Зорро до ваших послуг!

— Клянуся святими! Сеньйор Зорро, е! — вигукнув Гонзалес.

— Ви маєте сумніви щодо цього, сеньйоре?

— Якщо ви дійсно сеньйор Зорро, то ви втратили розум! — заявив сержант.

— Що означає ця промова?

— Ви тут, чи не правда? Ви ввійшли до готелю, чи не так? Клянуся усіма святими, ви піймалися в пастку, мій чарівний розбійнику.

— Чи не буде сеньйор такий люб’язний пояснити? — низький голос Зорро звучав якось особливо.

— Що ж ви, сліпий? Або ви позбавлені розуму? — запитав Гонзалес. — Хіба я не тут?

— А як це стосується мене?

— Хіба я не солдат?

— Принаймні ви вдягнені в солдатську форму, сеньйоре.

— Клянуся святими, хіба ви не бачите капрала і трьох наших товаришів? Ви прийшли, щоб здати свою мерзенну шпагу? Скінчили ви удавати шахрая?

Сеньйор Зорро приємно засміявся, не зводячи очей з Гонзалеса.

— Звичайно не здаватися я прийшов, — сказав він. — Я прийшов у справі, сеньйоре.

— У справі? — запитав Гонзалес.

— Чотири дні тому, сеньйоре, ви жорстоко побили тубільця, що розгнівав вас. Це сталося на дорозі між Реіна де Лос-Анджелес і місією в Сан-Габріель.

— То був мерзенний пес, що став мені впоперек шляху. А вам що до того, мій прекрасний розбійнику з великої дороги?

— Я друг пригноблених, сеньйоре, і прийшов, щоб покарати вас.

— Прийшов, щоб покарати мене, дурню! Ви покарати мене?! Я помру зо сміху, перш ніж простромлю вас наскрізь! Можете вважати себе мертвим, сеньйоре Зорро! Його превосходительство запропонував чудову ціну за ваш труп! Якщо ви людина віруюча, то прочитайте свої молитви! Я не хочу, щоб говорили, начебто я убив людину, не давши їй часу покаятися в гріхах. Даю вам час ста ударів серця.

— Ви щедрий, сеньйоре, але я не маю потреби молитися.

— Тоді я мушу виконати свій обов’язок, — сказав Гонзалес і підняв шпагу. — Капрале, ви залишитеся біля столу, й інші також. Цей молодець і та винагорода, що він уособлює, мої!

Він розправив кінці своїх вусів і почав посуватися обережно, не припускаючи помилки недооцінити супротивника, тому що він чув деякі розповіді про мистецтво Зорро володіти шпагою. Сержант опинився на потрібній відстані, але раптом відступив, немов змія попередила його про удар, а насправді сеньйор Зорро звільнив одну руку з-під плаща, і в руці цій був пістолет, зброя, найбільш ненависна сержанту Гонзалесу.

— Назад, сеньйоре! — застеріг його Зорро.

— Ха! Отож ваш спосіб! — закричав Гонзалес. — Ви носите цю диявольську зброю і погрожуєте нею людям! Подібними речами користуються тільки на великій відстані і проти підлого супротивника. Джентльмени ж надають переваги чесній шпазі!

— Назад, сеньйоре! Ця зброя, що ви називаєте диявольською, несе смерть. Я більше не застерігатиму.

— Хтось говорив мені, що ви хоробра людина, — шпигав Гонзалес, відступаючи на кілька кроків. — Що ви зустрічаєтеся із супротивником віч-на-віч і схрещуєте шпаги. Я вірив цьому. А тепер бачу, що ви вдаєтеся до зброї, придатної лише проти червоних тубільців. Чи може це бути, сеньйоре, щоб у вас не виявилося тієї мужності, якою, я чув, ви наділені?

Сеньйор Зорро знову засміявся.

— Зараз побачите, — сказав він. — Пістолет необхідний у даному разі. Я знаходжуся в пастці в цій таверні, сеньйоре. Охоче схрещу шпаги з вами, як тільки зроблю цей процес безпечним.

— Я чекаю з нетерпінням, — глузливо промовив Гонзалес.

— Капрал і солдати відійдуть у той далекий куток, — розпорядився сеньйор Зорро. — Хазяїне, ви підете за ними. Тубілець теж піде туди. Швидше, сеньйори! Дякую вам. Я не хочу, щоб хто-небудь із вас заважав мені, поки я каратиму цього сержанта.

— Ха! — вигукнув Гонзалес розлючено. — Ми незабаром побачимо, хто кого покарає, моя прекрасна лисице!

— Я триматиму пістолет у лівій руці, — продовжував сеньйор Зорро, — правою ж я належним чином стану до бою із сержантом і водночас не зведу очей з кутка. При будь-якому русі одного з вас, сеньйори, стріляю. Я мистецьки володію цією зброєю, що ви прозвали диявольською, і якщо вистрілю, то кілька людей скінчать своє існування на цій землі. Зрозуміло?

Капрал, солдати і хазяїн не утруднили себе відповіддю. Сеньйор Зорро подивився знову просто в очі Гонзалесу, і смішок пролунав з-під маски.

— Сержанте, поверніться спиною, поки я вийматиму шпагу, — наказав він. — Даю вам слово кабальєро, що не зроблю зрадницького випаду.

— Слово кабальєро? — глузливо вимовив Гонзалес.

— Я сказав так, сеньйоре! — відповів Зорро, і в голосі його відчулась погроза.

Гонзалес знизав плечима і повернувся спиною. За хвилину він знову почув голос розбійника.

— Отже, сеньйоре, у позицію!

Розділ IV

ШПАГИ СХРЕЩУЮТЬСЯ — А ПЕДРО ДАЄ ПОЯСНЕННЯ

На цих словах Гонзалес повернувся і підніс шпагу. Сеньйор Зорро витяг свою шпагу, у лівій руці, високо над головою, він тримав пістолет і тихо посміювався, від чого сержант розлютився. Шпаги схрестилися.

Сержант Гонзалес звик битися з людьми, які поступались позиціями, коли хотіли, і брали їх, коли могли, що рухалися так і сяк, шукаючи переваги, то наступаючи, то відступаючи, то відхиляючись ліворуч або праворуч, як підказувало їм їхнє мистецтво.

Але тут він зустрівся з людиною, що билася зовсім у інший спосіб. Здавалося, що сеньйор Зорро паче приріс до одного місця і не міг повернутися в жодному напрямку. Він не рушав з місця ані на трохи, не наступав, не рухався убік. Гонзалес люто нападав за своїм звичаєм, але його шпага щораз була прекрасно відбита. Тоді він став обережнішим і випробував усі трюки, що знав, але вони не дали йому користі. Він спробував обійти супротивника, але шпага