Читати книгу - "На зеленому острові (збірка)"

носила, як ще дівувала? Було б тобі догідніше ходити по наших кам'яних стежках. Я маю на пам'ятку сховане в мальованій скрині вбрання, розмарином переложене, зовсім як нове.

Згодилась королівна.

Та й як же їй гарно прийшлася червона коротка спідниця, гаптована попередниця, вишивана керсетка! Тепер вже й ожина її за поділ не хапає, уже й не спотикається вона на коріннях!..

— А що, коли б ти спробувала зварити мені їсти, як я сам буваю цілий день у полі? Нудишся, що й сумно тобі, й довго час триває, може б тоді швидше й час минав?

Спробувала й того королівна. Навчив її Іван куховарити, а в обід понесла вона йому на поле страву. Посідали обоє на межі,— а там материнка пахне, жайворонок співає, сонечко пригріває. Їли та розмовляли.

Принцеса про свій дім розповідала, як з того часу, коли її мати померла, було їй вдома зле. Татко її нітрішки не любив, бо коли б любив, то за еспанського короленка йти заміж не примушував би!.. А Іван і собі про небіжку матусю розказує.

Так той обід на межі королівні до вподоби припав, що стала вона кожного дня їжу Іванові на поле носити, а потроху вже й палац свій золотий забувати почала.

Тепер, коли Іван приводив її на свої улюблені місця у лісі: на пригорок, де лісові мавки при місяці танцюють; під вільху до струмочка, на пригріту сонцем просіку,— всюди їй так було любо, що аж в долоні плескала:

— От це не те, що якийсь там наш парк!..

Іван був повен тихої радості й показував їй все нові й нові речі.

Так само стало їй і дома все до вподоби. І хатина з різбляним сволоком, і віконця з мальованими віконницями, і садочок з трояндовим кущем, і кімната з темною стелею. Вже не боялася вона ані гиндика, ані корівки, не цуралася й хатньої праці, а в сільському строї ходила весела, ніби носила його змалечку.

Так і минув їм цілий рік, аж не зчулися й як...

Було вже пізньої осені.

Випав гарний вечір, і пішли вони вдвох до лісу на просіку, щоб хвилинку посидіти на пенькові, як звик бувало сидіти Іван.

Світив місяць, чорні хмари гонилися по небі одна за одною, по вітах грав вітрець. Послухали вони, про що розповідали дерева й майже розуміли їхню мову, коли це чують тоненький голосок:

— «Іди сюди, мій кониченьку вороний, золотом підкований, сріблом погаптований!»

А сотки інших голосів по всьому лісі й собі повторюють той самий поклик.

Аж підскочив Іван:

— Це знову — «їхній» день! Це знову осінній вітер полетить до Франції! Хочеш: я коня покличу й одвезу тебе додому?

І засміялася королівна.

— Не клич ти кониченька: мені з тобою добре й тут! Хіба ж людині конче треба королювати, щоб бути щасливою?! Зостануся я з тобою, мій любий, назавше і буду твоєю дружиною!

В деревах загуло, затріщало; чорний їздець на чорному коні спинився перед них і питав:

— Іване! Ти не поїдеш з нами цієї ночі?

— Ні, не поїду!

А принцеса сказала:

— Спинись там, в золотому палаці, де живе французький король, повідай йому, що я тут, на Зеленому Острові, жінкою селянина Івана...

І жили вони спільно в коханні та згоді, а щороку, як здіймався північний осінній вітер,— переказували через нього привітання родині...

ДІМ

Кінчалося літо, підходила осінь.

Актеон спав безтурботно до цього часу на моху, а за ковдру було йому широке небо ночі. Коли ж незвиклий холод почав вертіти йому кістки, то він став збирати хмиз на багаття. Але ж хмиз не горів: він завжди був мокрий і так просякав водою, як і сам мох.

Що мав робити недосвідчений юнак, який вперше опинився сам собі в диких лісах?..

І надумав він подивитись, як інші люди забезпечують себе на зиму. Побіг він диким лісом, біг довго; потім побіг полем й аж через кілька день натрапив на кальний, розмоклий шлях. І шляхом біг довго, довго. Коли ось, бачить, стоїть при дорозі чудовий дім; та ні, не дім, а — палац. Навколо сад, а в ньому, на жовтих стежках немає й сліду болота, хоч би йшов дощ кілька день без упину! Той дощ тільки шумить по замкнутих водограях, а поміж бузкових кущів виблискують білі постави.

Актеон спинився перед золоченими штахетами й заздрощами сповнилось його серце, коли він побачив пишно вбраного панича, який перелякано дивився з вікна на нього, прикритого звірячою шкурою дикого мисливця з диких лісів. Таких той панич ще зроду не бачив, лише чував про них від людей.

— Чи це твій дім, ясний пане? — спитав юнак.

— Мій.

— Як же ти добув таке гарне житло, куди й дощ не