Читати книгу - "На зеленому острові (збірка)"

падає й де можна в сухому місці приховати хмиз на багаття?

— Я сам собі поставив його, хлопче!

Зітхнув Актеон. Ще раз поглянув на чудовий дім, на виточені карнизи, на цяцьковані оздоби, на мальовничо прикрашений дах...

Ні, де вже йому самому поставити собі такого дома!..

Не знав бо він, що панич сказав: «поставив» в тім розумінню, в якому, наприклад, говорять історики: «Цісар Карл поставив моста на Влтаві...»

І подався він вперед розмоклим шляхом, а рідке болото летіло бризками навколо його, а дощ булькав по калюжах...

Стоїть при дорозі дім, менший, як той палац, однак — так само добрячий. А за ним, в імлі ціла низка подібних домів виступає.

Спинивсь Актеон перед плотом з дощок біля саду. Повне заздрощів його серце. Коли це бачить, в одному з вікон стоїть чисто одягнений чоловік і здивовано поглядає на нього,— півголого, звірячою шкурою прикритого, дикого мисливця з диких лісів, такого, про яких раніш доводилось тільки чувати.

— Чи то твій дім, пане? — питає Актеон.

— Мій.

— Як же ти збудував собі таке гарне житло, до якого і дощ не падає, і де можна переховувати хмиз на багаття під покрівлею, в сухому місці?

— Збудував я цей дім власною дбайливістю, мій золотий!

Актеон ще раз кинув погляд на білий будинок, на заплетені виноградом стіни та вікна, за якими передчувалося тепло та затишок, й глибоко зітхнув.

«Радніший і я прикласти своєї дбайливості, щоб мати собі такий дім та ще й таку гаптовану намистом круглу шапочку на круглій голові, як у того пана, але як?!»

Не знав бо він, що міщанин називає «власною дбайливістю» умови з підрядчиком та гризню з робітниками, які будували його дім за гроші, зоставлені в спадщину батьком. Не знав і того, що таке — гроші, дикий мисливець з диких лісів.

І посунув він по тій м'якій болотяній дорозі назад, до своїх диких лісів. А по тій дорозі прийшов до чепурненької хатинки в полі. Правду кажучи, була вона трохи похилена, дах в ній прогнив і стріха покривилася, одначе ж побачив у ній Актеон біля вікна чоловіка, на якого не падав дощ і не дув вітер.

— Твій це дім, чоловіче?

— Мій.

— Як же ти збудував собі цю затишну хатину?

— Працею власних рук, мій хлопче!

Актеон знову поглянув на червону непалену цеглу, на криву стріху:

— Ну, то вже такого й я собі збудую!..

І швидко побіг він далі шляхом, а рідке болото бризкало навколо нього, а дощ лопотів по калюжах. Шкодував лиш юнак, що забув запитати того чоловіка, а як саме таку хату мурувати?

Коли це йде йому назустріч бурлака Родрига, на прізвисько — Кропива, й співає-виспівує:

— Хіба мені треба хати, Коли світ увесь — мій дім?!.. Маю я розкішні шати: Скрізь по них на латі — лата, Дощ ніщо не вдіє їм!.. Гей, гей! Гей!..

Молодий мисливець спинив веселого співака:

— Зайдиголово Родриго! Чи не знаєш ти часом, як вибудувати от такий червоний домок, до якого і дощ не падає й у якому можна ховати сухий хмиз на багаття?

— Навіщо тобі про те знати, молодий мисливче, з диких лісів? — З цегли його будовано.

— З цегли?.. А як роблять цеглу?

— З глини, юначе; а потім тую цеглу випалюють на вогні. Еге-ге! Та чи не намислив ти часом ставити дома в своїх диких лісах?! Ну, що до мене, то я не з тих, які охочі займатись такою справою...

— Хіба мені треба хати, Коли світ увесь — мій дім!?..

Зайда Родрига, на прізвисько Кропива, співав далі своєї веселої пісеньки, а мисливець Актеон помандрував до своїх диких лісів...

* * *

Тяжко повірити, скільки треба праці, щоб виробити цеглину! Поки-то розмісиш глину руками, поки вибереш з неї всі камінючки, а коли вже нарешті зліпиш цеглину, то вона або вийде кривобока, або горбчаста,— от і починай тоді всю роботу з початку. А пощастить якусь зробити добре, й радісно віднесеш її на купу хворосту, щоб випалити, аж тут хмиз не горить, бо промок наскрізь. Зоставиш ту цеглу до другого дня,— аж, дивись, до ранку розмокне загорьована цегла на кашу! Часом вже й вогонь добре розпалиш й радісно пильнуєш, як поволі тая цеглина от-от допалюється до червоного, коли враз маєш знову мороку: