Читати книгу - "Ігри долі"

вже знаємо, життя не завжди ідеальне, тому інколи кохання буває проблемою, особливо якщо це кохання ще й невзаємне.

Батьки, особливо мама, бачачи переміну поведінки своєї дочки, намагалися вивідати, у чому ж причина? Але, та де там! Аня завжди вміло відходила від відповіді або говорила, що все гаразд, просто стомилася після роботи. Ну, як же сказати мамі, що вона безтямно закохана у свого директора? Що коли він поруч, її серце несамовито калатає, а руки пітніють. Заради нього вона готова на все. Вона вже стомилася придумувати способи, щоб привернути його увагу до неї. Та, здавалося, Ніколас бачить її тільки в ракурсі своєї помічниці як ще одного працівника, який бездоганно виконує свою роботу. А так хотілося, щоб він поглянув на неї ніжним поглядом, щоб дивився на неї як на жінку, а не як на бездушного робота, який виконує його накази. А як же її почуття? Та хіба він міг звернути увагу на неї, коли біля нього крутяться такі кралі, яких він міняє, коли захоче. Ну, чому вона закохалася саме в нього? Та серцю не прикажеш. Ми не можемо обирати, кого нам любити, а кого ні. Це вибір нашого серця. І нам залишається тільки коритися його бажанню, хоча інколи це і приносить нам біль.

За розрадою і порадами Анюта у свій вихідний пішла до Оксани. Вона жила на поверх нижче. Після того, як Аня почала працювати на фірмі Ніколаса Харта, вони майже не зустрічалися. Тому з винуватим виглядом і величезним тортом наша героїня подзвонила у двері Оксаниної квартири. Відчинила їх її мама, ввічлива жіночка років 45, також маленького росту, як і дочка. Анна привіталася і запитла, чи дома Оксана.

— І тобі доброго дня, Анюто, — відповіла пані Світлана, — давно тебе не бачила. Я рада, що ти до нас завітала. А Оксана у себе в кімнаті. Я думаю, що вона також буде рада тебе бачити.

— Сподіваюся, — з надією сказала Аня. І попрямувала до кімнати Оксани, яка була у кінці невеличкого коридору.

Як і сім’я Анни, сім’я Оксани не була дуже заможною, такі собі «середнячки», тому вишуканістю своїх апартаментів не вирізнялися. Хоча у них і не було на стінах картин Моне, а меблі не були антикваріатними, за те у них було так затишно, що будь-які королівські палаци втрачали свої привілегії перед цією квартирою.

— Привіт, — промовила Анна, заходячи до кімнати.

— Привіт, — відповіла Оксана, не піднімаючи голови від комп’ютера.

Після цих привітань у кімнаті запанувала тиша, це дозволило Анні пройтися поглядом по кімнаті. Нічого не змінилося. Таке ж спартанське облаштування кімнати. Оксана надто практична людина, тому нічого зайвого не любить. Тут тобі тільки найнеобхідніші речі: диван, на якому вона спить, робочий стіл, два стільці і невеличка гардеробна шафа, ще на столі комп’ютер і все. Скажете, що тут спартанське, звичайна кімната. Але ні, ніякої тобі сентиментальності, немає тут жодної квіточки, жодної відкриточки, навіть фотографії в рамці, що достить дивно для дівчини її віку та ще й блондинки.

— Ну, ти ще довго будеш тупцювати на порозі, — порушила тишу Оксана. І, вставши зі стільця, попрямувала до подруги з похмурим обличчям.

— Я просто не знала, чи мене тут хочуть бачити, — зніяковіло відповіла Аня.

— Ти що, жартуєш, я тебе вічність не бачила, а ти ще смієш думати, чи тебе хочуть бачити, — з удаваною образою мовила Оксана. І несподівано усмішка з’явилася на її похмурому обличчі.

— Пробач. Я просто…

— Я знаю, що «просто», — не дала Оксана доказати Анні, — тепер дай гляну на тебе. Я так давно тебе не бачила, вже встигла забути, яка ти.

— Нічого не змінилося, як бачиш. Для правдивості своїх слів Анна покрутилася перед Оксаною.

— Можливо, зовнішньо ти і не змінилася, але щось мені підказує, що ти сьогодні прийшла недаремно. Тебе щось турбує?

Анну завжди дивувало, як Оксана вміла читати її думки. Від неї неможливо було нічого приховати, здавалося, вона здогадувалася про все. І зараз не було виключення.

Дівчата відрізнялися одна від одної не лише зовнішньо, але й характерами. Можливо, вони тому й так здружилися, що доповнювали одна одну, завжди допомагали одна одній, чим могли. Невідомо, чому Оксана пішла вчитися разом з Анною управлінській справі, адже в неї пропадав талант психолога. Вона могла так порадити, так розрадити, що ти йшов від неї зовсім іншою людиною, знаючи, що робити дальше. До її зауважень і порад прислухалася не лише Аня, а й багато їхніх знайомих.

Оксана — маленького росту, голубоока блондинка, яка не могла усидіти на місці, через що завжди попадала у різноманітні халепи. Її неслухняне кучеряве волосся, завжди коротко підстрижене, щоб не завдавало зайвих турбот. А маленький кирпатий носик з ледь помітними веснушками, завжди пхався не у свої справи. Хоча Оксану і не назвеш красунею, але було у неї таке, що завжди привертало до неї увагу, вона була «душею» компанії: де б вона не була, з нею завжди були безтурботність і свято.

Анна, на відміну від Оксани, вирізнялася стриманістю своєї поведінки і стилем одягу. Вона старалася не переходити межу у нічому. Завжди скромна, але не нудна. Вона вміла цікаво підтримати розмову, як і в компанії однолітків, так і з більш дорослими людьми. Природа наділила Аню всіма жіночими принадами: тут тобі і високий зріст, струнка постать, сяюче, довге каштанове волосся, яким вона дуже пишалася, округлі форми, незважаючи на худорлявість фігури, й досить симпатичне обличчя. Такій зовнішності позаздрила б будь-яка кінозірка чи модель, та Анна не вміла себе показати, думаючи, що якщо дозволить собі якусь легкість, то про неї хтось не так подумає. Дуже строго вихована, вона не могла собі дозволити ні надто відвертий одяг, ані макіяж. Сказати по правді, наша героїня навіть не могла собі дозволити легкого кокецтва. А жінка без кокецтва — це не жінка. І як тут не старалася Оксана перевиховати подругу та майже нічого в неї не виходило. Інколи пробивалося якесь «світло» у цій справі,