Читати книгу - "Ігри долі"

але й воно згодом згасало. Аж занадто Аня була правильною. Ну, що ж тут поробиш — таке виховання.

Та іноді у житті з’являються такі ситуації, які змінюють найправильніших людей, якщо цього вимагають обставини. А, зазвичай, так і буває. Тому, коли усівшись на диван, випивши чаю з тортом і переговоривши про все на світі, наші подруги перейшли до суті справи.

— Тепер «колися», що трапилося? Проблеми на роботі? — порушила безтурботну дівчачу балаканину Оксана.

— Можна і так сказати, — відповіла Аня.

— Я не здивуюся, якщо це пов’язано з твоїм сексапільним директором.

— Тихіше, — дорікнула Оксані подруга, — ти що? Тебе ж почують?

— А я дивлюся, тут ситуація ще гірша, ніж я собі уявляла. Ти що, не чула, як мама пішла? Так що ми самі в квартирі.

— О-о, — зніяковіло промовила Аня, — вибач, я не почула.

Й справді, останнім часом вона сама не своя. Не може довго на чомусь зосередитися. І коли поруч Ніколас, і коли його немає. Він, бачачи її стан, запропонував їй кілька днів вихідних. Та погодилася. «Хоч на кілька днів забуду про нього». Можливо…

— Здивуюся, якщо ти взагалі чула, про що я тут говорила. Ну, добре, добре не буду тебе більше мучити. Хіба не дивися так на мене. Розповідай.

— Та, що тут розповідати… я по вуха закохалася у Ніколаса Харта.

— Ну нарешті, а то думала, що це почуття для тебе взагалі невластиве.

— Що тут хорошого, — майже слізливо відповіла Аня. — Він мене майже не помічає. Та що там не помічає. Я боюся, що коли і помітить, то пограється зі мною і викине як непотрібну іграшку. У нас такі історії про його особисте життя ходять, що аж страшно стає. Він мачо, який не зважає на почуття інших. Йому подобається жінка, він її отримує, а потім, як нічого не бувало, забуває про неї. І шукає іншу. Я просто не уявляю, як я могла в нього закохатися. Мені так страшно. Я навіть хочу звільнитися. Не можу я більше так.

— Ось, що я тобі скажу. Ти спершу визначся, чого ти хочеш: бути з ним поруч чи забути про нього?

— Я й сама не знаю, чого хочу… Я так заплуталася…

— Така відповідь мене не влаштовує, — категорично сказала Оксана. — Питаю ще раз, ти хочеш бути з ним чи ні?

— Хочу, ще й як хочу, але … він розіб'є мені серце, а потім навіть не згадає, як мене звати.

— Ніяких «але». Як не він розіб'є тобі серце, так хтось інший. Така наша доля. Страждати через таких нікчемних створінь, як чоловіки. Давай краще дальше розповідай, і ми зараз придумаємо тобі стратегію зваблення.

— Якого ще зваблення?! — майже кричала Аня. — Не буду! Не хочу! Ти що, не чула, що я тобі говорила. Він знищить мою душу і навіть не замислиться над тим, що він наробив. Я краще про нього забуду. Хоча б спробую.

Аня дуже на це сподівалася та знала, що це не скоро трапиться, якщо взагалі трапиться.

— Кого ти обманюєш. Ще й як будеш, — беззаперечно сказала Оксана, ніби знаючи наперед, як складуться події.

— Якби ж ти тільки знала, з ким прийдеться конкурувати, у тебе відпало б будь-яке бажання щось затівати.

— А ну, не вішай носа. Я тебе не впізнаю? Ти що, здаєшся, не почавши боротьби! — сердито говорила Оксана. І так підхопилася з крісла, на якому сиділа, наче її вжалила бджола. — Що ти робиш зі своїм життям?

Ці слова Оксана вже говорила, дивлячись на Аню зверху вниз, а її погляд кидав «блискавки».

— Не вчи мене житии, — теж сердито відповіла та, дивлячись подрузі в очі, — і без цього життя — не казка!

— Так, життя — не казка, але хто тобі заважає повірити в неї?

— Не буває в житті так, щоб принц одружився на Попелюшці. Це тільки казка, вона нею і залишиться.

— Я заставлю тебе повірити в казку. На сьогоднішній вечір я буду твоєю «Хресною матір’ю». Так що піднімай свій зад з крісла, і йдемо наводити «марафет». Сьогодні в клубі запальна вечірка, правда, вона закрита. Але нічого, прорвемося. Де наші не пропадали? І щось мені підказує, що там «принц закохається в Попелюшку».

І вже із задоволеним виразом на обличчі і усмішкою на вустах, Оксана взяла Анну за руку і повела у свою кімнату. Там, прихопивши деякі речі, дівчата покинули квартиру.

Йти їм довго не довелося. Кілька хвилин — і вони вже в квартирі Анни. Там, привітавшись з її батьками, Оксана повела подругу до її ж кімнати. Вона почувала себе у кімнаті Анни, як у своїй. Тому, не питаючи дозволу, вона відкрила шафу і почала витягати звідти одяг, критикуючи його. Причому, критикуючи вголос. Судячи зі слів, які «вилітали» з її рота, можна було сказати, що вона дуже незадоволена гардеробом Ані. Та, у свою чергу, тільки стояла біля Оксани, знижуюючи плечима і вряди — годи виправдовувалася, коли її подруга сильно критикувала її речі.

Тепер давайте на кілька хвилин залишимо наших подруг і оглянемося навкруги. І ось, що ми побачимо: велике вікно, під яким розташувався невеликий диванчик, на якому спала наша героїня. Справа, від дивана, була розміщена велика гардеробна шафа, біля якої стояли дві дівчини і явно сперечалися, причому маленька блондинка брала верх над своєю подругою. Речі, які колись були у шафі, тепер валялися де попало, роблячи кімнату схожу на закулісся подіуму, де, зазвичай, багато порозкиданого одягу, багато шуму і красивих дівчат, які метушаться і приміряють одяг. У нашому випадку їх тільки дві, але, одна своєю наполегливістю й інша — впертістю, замінили б ціле модельне агенство.

Але давайте все ж таки повернімося до опису кімнати.