Читати книгу - "Діти Праліса"

хаті зависла важка, гнітюча тиша.

А в невеликому курені, що стояв неподалік хати, Гапка чаклувала над Вітряком. Мефодій увійшов і співчутливо глянув на домовика, якого лихоманило.

— Як він? — запитав упир.

— Нічого, — відповіла жінка, — вичухається.

— Гапко, є справа… Ти закінчила з Вітряком?

Жінка прибрала з очей пасмо волосся і пильно глянула на упиря.

— Так. А що за справа?

— Маємо відварити зілля — таке, щоб приспало мене…

— Навіщо? — здивувалась вона.

— Мурко зголосився допомогти відшукати Пташку, але для цього я маю заснути.

Гапка задумалася.

— Я знаю, про що ти. Мурко розповідав мені якось, що може знаходити людей на відстані. Але яке ж зілля тебе приспить?..

Мефодій знизав плечима і благально подивився на знахарку.

— Гаразд, — зітхнула та, — щось придумаємо.

І тут же, у курені, упир і жінка заходилися варити зілля. Гапка дістала купу всіляких трав і на око почала їх змішувати.

— Треба робити все скоріше, — квапилася Гапка, — маєш випити до заходу сонця, а то не візьме…

До заходу встигли. Такого міцного відвару Гапка ще ніколи не варила. Воно могло не просто приспати, а навіки приспати не один десяток дебелих чоловіків, але ж Мефодій був не зовсім людиною…

Упир узяв кухоль.

— Має подіяти, — запевнила його Гапка.

Мефодій випив усе до краплі.

За цим спостерігав зі своєї лавки Вітряк.

— У! Ну, що? — спитав домовик, лунко клацаючи зубами, — його все ще лихоманило.

— Та не знаю, — непевно сказав Мефодій і враз виронив з рук кухоль; очі його вмить зробилися скляними. — Взяло… — тільки й мовив він надтріснутим голосом, в якому, проте, відчувалося приємне здивування, і каменем гепнувся на вислану запашним сіном долівку.

Гапка кинулася надвір.

— Мурку! — гукнула вона. — Сюди! Мерщій!

Малюк усе зрозумів і швидко помчав до куреня. Слідом за ним побіг і Андрій.

— Можна? — спитав він Мурка, зупинившись на порозі й не наважуючись зайти до куреня.

Малюк кивнув і попрямував до Мефодія, який лежав на долівці й тільки сопів.

— Добр-р-ре, — промуркотів він і сів поряд з упирем.

Гапка з Андрієм вмостилися на лавці біля Вітряка.

А Мурко тим часом всівся поруч з упирем, взяв його за руку і заплющив очі. Посидівши отак хвильку-другу, Мурко почав розгойдуватися з боку в бік і раптом тихенько заспівав. Це була якась дивна, казкова пісня, дуже мелодійна, але жодного слова ані Гапка з Андрієм, ані Вітряк зрозуміти не могли. У Мурка був дуже приємний, високий голосок, і спів його заколисував.

Тим часом сіло сонце, і обличчя упиря змінилося. Риси трохи загострилися, з-під верхньої губи з’явилися ікла.

У курені горів каганець, його вогник зненацька затремтів, і все зробилося якимсь химерним і нереальним. Раптовий подих вітру невідомо звідки загасив вогник, але темно не стало…

Навколо Мурка з’явилося дивне блакитне сяйво, яке миттю оповило й упиря. Спів стих, і Мурко припинив розгойдуватися. У блакитному сяйві почали вимальовуватися дві постаті, обриси їх ставали дедалі чіткішими. Андрієві від побаченого аж дух перехопило, а Гапка ледь не скрикнула від здивування: це були Мурко і Мефодій, точніше, їхні відображення в якомусь іншому вимірі. Вони були легкі й прозорі, неначе зіткані з повітря, а марево під ними…

— Та це ж Дніпровий! — не стрималася Гапка. — Тільки якщо дивитися згори…

І справді, в дивному мареві можна було роздивитися долину Дніпрового. Річку і Дніпро, в який вона впадала, місток, садок, хати та курінь, у якому вони саме були.

Раптом це марево змінилося новим, цього разу це була Очеретянка. Але фігури Мурка та упиря залишалися нерухомими.

— Вони шукають її, — прошепотів козак.

Навіть Вітряк від подиву перестав цокотіти зубами.

Картини швидко змінювали одна одну. Якісь ліси, тоді степ, і знову якась річка й місто.

— Це Сула, — шепотів Андрій, — Лубни… Я пізнаю…

Далі знов непролазні хащі і знову річка.

— Пирятин, — продовжував Андрій, — а річка — то Удай.

І ось марево образів змінилося білим як молоко туманом. Дуже важко було щось розгледіти, і Гапка побачила, що Мурко, який сидів на долівці, дивно смикнувся, і ось нарешті туман зник. І знову річка, з дивною, рудуватою водою, на крутім березі якої ростуть велетенські берези… Марево знову змінилося, те саме місце, але вже ніч. Діброва, велетенський дуб, а під ним…