Читати книгу - "Блокбастер"

наосліп. Ми нічого не бачили, між нами свистіли кулі, наче прелюдія перед тим, як вони увірвуться і нам настане кінець.

Раптом усе стихло. Я повернувся і без вагань кинувся до вікна.

Безліч разів згодом думав я про той стрибок. Невже це фізично можливо – підстрибнути на два метри і, як м’яч, пролетіти крізь вузьке вікно? Від чого я відштовхнувся, якщо взагалі відштовхнувся, – я так і не знаю. Чи то Шиме підставив мені свої руки? Знаю тільки, що вже за мить біг лісом, виставивши руки перед собою і намагаючись не налетіти на якийсь стовбур.

Втеча

Наївно було вважати, що втеча з лісопилки сама по собі обіцяє порятунок. Якщо противник планував захопити плацдарм у долині, то мав докласти всіх зусиль, щоб знищити нас до останнього й забезпечити собі чистий простір аж до лінії фронту. Зважаючи на те, як легко і такою масою вони просочилися в наш тил, було зрозуміло, що це не окрема акція. Перший же реактивний снаряд, випущений у бік лісопилки, збив антену, а без неї ми не могли налагодити радіозв’язок зі штабом. Їм залишалося знищити нас і спокійно рухатися у темряві аж до місця розташування нашої бригади.

Хоч я вже не перший день ходив цими теренами, у темряві я ніяк не міг зорієнтуватися. Якби з підвалу я побіг прямо через двір, то рухався б на північний схід – а мені туди не треба було. Наші таборували на північний захід від села, отже, я мав піти ліворуч, де натрапив би на річку. Але я гадки не мав, куди біжу. Розумів тільки, що видерся на узвишшя над селом, і тепер рачкував у темряві, не знаючи, в який бік рушити далі. Намагався не думати, що сталося в підвалі після моєї втечі, а зосередитися на думках про Аміджу, Швидкого й Черкеза, які вибралися раніше за мене. І хоч імовірність наскочити на когось із них була мізерна, мене зігрівала надія, що вони недалеко, теж десь зачаїлися, мізкуючи, куди податися.

Через багато років я лягатиму спати з думками про свою втечу з підвалу й щоразу в сльозах провалюватимуся у сон. Чи були в мене шанси вижити, якби я не втік? Чи вчинив би Шиме так само на моєму місці? Мабуть, ні, бо якби хотів, то так і зробив би. Але Шиме залишився і боровся. Розуміючи, що я тікаю, він, мабуть, і далі сипав автоматними чергами, поки я дерся стіною і кидав його в тій клятій ямі. Чи могли ми обоє вижити, якби я залишився? Чи взагалі міг Шиме пролізти через таке вузьке віконце?

Довго ще я прокидався ночами й до ранку намагався відігнати неспокій, від якого сіпалися м’язи на ногах. Я підводився з ліжка, присідав, ішов у душ, літрами ковтав воду, запиваючи жмені пігулок, глибоко дихав, не міг заснути. А тієї ночі я жодного разу не згадав про Шиме.

Нападники вважали, що хтось із нас може добігти до іншої розвідгрупи й повідомити в штаб бригади про події того вечора. Але вони не знали, що іншої групи немає, що шлях відкрито і ніхто їх не чекає. Вони знали тільки те, що кільком розвідникам з лісопилки вдалося вибратися з оточення і зникнути в темряві лісу. І їх це розлютило. З погляду тактики, я мав дві мети: залишитися живим і повідомити штаб бригади, що почався наступ. Насправді ж перша мета була для мене заразом і останньою. Чи вдасться їм напасти на наше основне розташування – мене те мало непокоїло. Підготовлена й озброєна бригада могла протистояти будь-якій силі, тоді як я, сам-самісінький, шпортався у лісі, гнаний страхом і переслідувачами.

Усю дорогу я думав, як взагалі сюди потрапив. Іще кілька місяців тому, як і більшість моїх однолітків, я жив звичайним життям. Ходив у кіно, на концерти, відвідував лекції в університеті, у вільний час зустрічався з друзями в кафе. Одного вечора ми всі сиділи за столиком і дивилися телевізор. У новинах показали неприємний сюжет: просто так, щоб продемонструвати силу, їхні військові перекрили воду дитячому будинку. Той сюжет став останньою краплею, що переповнила чашу люті, яку я відчував щодо «сильних», які вважали, ніби зі слабшими за себе можуть робити все, що заманеться. Ми зірвалися на ноги, – розлили пиво, намочили сигарети, – і просто звідти пішли до призовної комісії записуватися добровольцями. Того самого місяця ми один за одним отримали повістки й відбули на фронт. Мене призначили в розвідку, хоч я тільки недавно відслужив строкову службу зв’язківцем. Але тоді підрозділи поповнювали як заманеться, за можливістю, – добровольців було небагато…

Намацавши поперед себе іще одне дерево, я раптом усвідомив, що загубив автомат. Не міг пригадати, чи залишив його в підвалі, чи випустив з рук, поки біг нагору. Цілком можливо, що просто кинув, вистрибуючи через вікно. А якби й не загубив, то яка мені з нього користь? Я сам себе ледве рухав крізь темряву і мінус двадцять. Мороз дер горло, а дихати через ніс майже не вдавалося. Я геть знесилів і не міг більше зробити ані кроку, тож просто сповз під стовбур.

Невдовзі в лісі почулися крики. Вочевидь, шукаючи нас, вони розтяглися в лінію. Люто матюкалися і перегукувалися, звично полюючи. Вправно. На те не існує спеціальних шкіл і навчальних курсів. Для цього має бути якийсь природний, вроджений, предковічний інстинкт ловця, який зараз, після довгої сплячки, зненацька прокинувся.

На мить вони стихли, потім знову почали галасувати й покрикувати.

– Ось він! Я його бачу! Чого дивишся? Виходь, кому кажу! Виходь, нічого не буде!

Я пригнувся майже до снігу і, хитаючись, рушив далі, але сили геть не було. Якби це було кіно, то мене вистачило б на те, шоб бігти всю ніч. Тоді я вирішив зачаїтися і молити Бога, що вони проминули мене. Та якщо й пройдуть, куди мені податися? Назад до лісопилки? Вона була тут єдиним орієнтиром. Але де вона, та лісопилка? Тим часом вони опинилися вже так близько, що чути було рипіння снігу під чобітьми. Я не уявляв, чи можуть вони мене помітити і з якої відстані. Просто ліг під деревом біля коріння і так лежав, трусячись від холоду й страху. Зіщулився, долонями затулив рота – боявся, що почують моє важке дихання. Серце так гупало, що на мить мені здалося, ніби від цих ударів луна йде лісом і чути її за кілька кілометрів… Раптом менш ніж за десять метрів