Читати книгу - "Блокбастер"

від мене постав силует і повільно повернувся до мене. Він був темнішим, ніж темрява, і я фізично відчував, що він дивиться прямо на мене.

– Бачу одного! Виходь! Виходь, поганцю!..

Боже, якщо ти є, либонь, ти маєш підстави для цього… Не думаю, що я чимось це заслужив, але якщо ти вважаєш, що заслужив – хай буде так. Хай… Що буде? Загибель тут, у снігу, і ніхто з моїх навіть не знатиме, де моя могила. Не пізнає моєї муки, болю й страху, не допоможе мені нести цю ношу. Як мені тоді хотілося, щоб поряд опинився хтось! Будь-хто – аби він хоч протягом миті розділив зі мною мій кінець. Притиснутися до чийогось тіла, якоїсь жінки з усіма забутого села, до якого й дороги немає. Жінки, якої не знаю ні я, ні світ… Я майже бачив її обличчя в темряві й тужний погляд, яким вона прощалася зі мною.

Самотність ніколи ще не була тяжча для мене. Сам, у лісі, беззахисний, безпомічний, закланий просто неба, мов ягня, принесене в жертву. Кому? Богові? За що? За мир? Я міг думати про це, бо й у собі не мав миру, щоб прийняти неминуче. Між тим я відчув, як теплом облило ноги, але навіть не намагався стриматися – просто неконтрольовано дзюрив під себе.

Тисячі разів після того вечора, коли я відчував тиск у сечовому міхурі, раптом спливав спогад про мить, коли, обійнятий жахом, я відчув дивну приємність, викликану теплом власної сечі. Наступного року напередодні Дня всіх святих я міцно спав у своєму ліжку, і раптом мене розбудила волога. Мені нічого не наснилося, просто ні з того ні з сього з мене потекло. І зараз буває, що ловлю рибу в ліжку. У напівсні. І радію, що можу.

– Вставай, кому кажу!

Голос привів мене до тями. Я вирішив підвестися і померти на ногах, хоч і обпуджений. Я зібрався пройтися лайкою по його матері, поки вставатиму, щоб він знав: хай я й помру у цій темені, а він піде звідси живий, це не значить, що він чимось кращий і заслуговує бути на тому місці, на якому є. Якби доля склалася трішечки інакше, все могло помінятися, і вже я тримав би його на мушці.

Хтозна-скільки разів у скрутних ситуаціях мені спадало на думку щось украй недоречне. Пам’ятаю, я був ще школярем, коли помер батько мого однокласника. Я і ще кілька приятелів пішли висловити йому співчуття. І все було нормально – аж до тієї миті, коли ми подзвонили в двері. Усі разом ми розреготалися, наче хтось інший керував нашими емоціями й не з нашої волі грався з нами.

А зараз я згадав «Касабланку»[3]. Дивлюся на свого ката – і думаю про людей, які жертвували коханням заради вищої мети. Доходжу висновку, що немає нічого такого, заради чого я міг би чогось зректися, а надто ж – життя. Вижити! Одна мета, одне бажання. Тому про таких, як я, не знімають фільмів і не складають легенд.

Це міг би бути початок чудової дружби, якби мій потенціальний вбивця збагнув, наскільки він нікчемний у всесвіті і як мало змінить моя смерть. Якби доля розважила інакше, ми в одному літаку відлітали б світ за очі, залишаючи свої проблеми комусь іншому. Дорогою ми б розводили про Гамфрі Богарта, який помер, не знаючи, що хтось переживав його репліки з фільмів значно гостріше, ніж він сам. Сиділи б у кріслах і спостерігали, як білявка-стюардеса з безживним поглядом вітає чергового іноземця.

Я вже роззявив рота, щоб крикнути, але з уст вилетіла тільки пара. Голосу не було. Страх переміг мою злість, а хоробрістю я вважав відчай. Мовчки лежав я, скоцюрблений, під деревом, а силует тим часом повернувся і сказав іншим:

– Та нема там нікого. Ходімо.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я зважився рушити далі. Ступав тихо, намагався не видати жодного звуку, рипіння снігу різало мені слух і посилювало тремтіння в колінах. Я йшов у тому напрямку, звідки з’явилися мої переслідувачі, – бо вважав, що вони прийшли з лісопилки. І не помилився. З пагорба я досить скоро побачив село, звідки вони вже пішли далі. Лише кілька душ вешталося подвір’ям, перевертаючи складені дошки й колоди – усе сподівалися, що когось із нас знайдуть. Широким півколом я обійшов улоговину й попрямував до річки. Перейти через міст не було можливості – на тому березі досі стояли дві вантажівки, оточені групою вояків. Та й непомітно дістатися до моста не було змоги, бо єдиний шлях пролягав через подвір’я лісопилки.

Я тремтів усім тілом. Мокра білизна не довго втримувала тепло, і темна пляма між моїми ногами вкрилася тонкою кіркою льоду. Єдиний вихід був – перебратися через річку. Я спустився на берег найкрутішим місцем урвища й занурився у чорну воду.

Цікаво, як людина з часом викидає певні спогади з пам’яті. Зараз для мене чи не найприємніше посеред літа – кинутися в холодне море, і тільки темінь глибини часом викликає дискомфорт.

Мій одяг за лічені миті набрав води, тому пливти ставало все важче. Крижану воду я якось витерпів, хоча поки дістався протилежного берега, все тіло судомило. Я зірвав із себе і викинув куртку. Йшов майже інстинктивно, наосліп, як не з власної волі. Ноги безконтрольно несли мене. Мені здавалося: якщо зараз упаду, то більше не встану. Потім у мене виникло бажання обернутися і кинути погляд на село, яке лишилося на тому березі, аби пересвідчитися, що мені вдалося-таки перебратися на інший бік. Але цей інший бік зовсім не гарантував порятунку. Я рухався місцевістю, яка ще ввечері була нічиєю, а усвідомлення того, що за кілька годин до мене тут пройшли вороги, тільки додавало мені непевності. Чи не стали вони десь тут табором? Може, залишили приховані чати? А якщо я вийду прямо на них?

Далеко попереду, у густій, як чорнило, темряві вгадувалося тьмяне світло. Село. Але чиє? Та хоч чиє – я більше не маю сили. Однак я й до нього не міг дістатися, і навіть якби ноги не зраджували мене, не знаю, чи був я готовий зайти в село, зайняте невідомо ким.

Мене била пропасниця, я відчував страшенну спрагу. Сунув до рота жменю снігу й одразу виплюнув грудочку землі. Потім сидів, хекаючи, з