Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

— Потік пального встановлено! — вигукнула я під гучні радісні крики.

Я налаштувала мікрофон і потішила команду заправника хорошими новинами. У їхніх голосах чулося полегшення: з потенційної повітряної пошукової підтримки вони знову обернулися на простий заправник. Я напружено видихнула й засміялася. Решта команди зробила те саме.

Під час ремонту ніколи не з’ясують, що трапилося, але я маю подякувати своєму БМові, який урятував нас від моря. Він запропонував нестандартний вихід, бо добре розумівся на системі, а не тому, що вичитав можливість розв’язання проблеми в якомусь контрольному спискові. І не востаннє під час цієї місії глибокі знання БМа фактично врятують мені життя.

Учетверте ми заправилися в окулярах нічного бачення без жодної проблеми, і настрій на борту поліпшився. Тієї ночі, коли ми дісталися землі й побачили аеродром Сан-Дієго, вогні посадкової смуги й доріжки для рулювання внизу справили враження, ніби ми сідаємо просто на ковдру із зірок. Ми всі розуміли, що сталося з нами, і в наших жартах учувалося неймовірне полегшення.

Коли ми знизилися, моє щастя почало розсіюватися.

О Господи, як же хотілося в туалет!

Коли я подивилася на трибуни й побачила батьків, тато помахав мені рукою так, ніби говорив: «Лишилося сімдесят п’ять хвилин, еге ж?» Я зиркнула на поле — на іншому його кінці члени моєї команди розбивали противника вщент. Коли ти — воротарка футбольної команди висококласної школи, то не сподівайся, що братимеш активну участь у грі.

Стояв чудовий техаський осінній день, і небо над головою було синє-синє. Десь далеко я почула гуркіт, але на небі не було ні хмаринки, тож я знала, що це має бути один із літаків F-16, що летять із Берґстромської бази Повітряних сил в Остіні. Я вигнула шию, щоб хоч одним оком глянути на прекрасну «пташку». Он вона. Я стежила очима за тим, як вона дугою летіла в небі. Це було так чудово, що я не могла відірвати погляду… БАМ.

М’яч відскочив від мого лоба, і тут одночасно відбулися дві важливі події: по-перше, я стала запасною воротаркою, а по-друге — запам’ятала важливий урок: треба зосереджуватися на тому, що робиш. Мріяти — це добре, але якщо ти тільки те й робиш, що заздриш людям, які вже проживають твою мрію, то ніколи не зможеш досягти її. Нехай це буде велика мрія, однак треба добряче попрацювати, щоб вона здійснилася.

Коли після гри ми йшли до автівки, тато скуйовдив мені волосся.

— Не журися, Горошинко, — м’яко сказав він зі своєю сильно протяжною алабамською вимовою. — Принаймні гол вони тобі не забили. Ти все одно вже стала маестро в тенісі.

Його слова, як завжди, були приємними, але від них мені легше не стало.

Мій тато був лише сантиметрів на п’ятнадцять вищий за мої метр шістдесят п’ять, проте мав міцні руки, огруддя й живіт. Його сивувате волосся завжди було акуратно зачесане назад; тата рідко хто міг побачити без густих вусів. Він був кимось середнім між Джорджем Клуні, Бертом Рейнольдсом і Фоґорном Леґорном. Я любила його всім серцем. Девід не був моїм біологічним батьком, але виховував мене з десяти років.

Мій «справжній» батько, жорстокий расист і нікчема, на той час, хвала небесам, уже давно не жив із нами. Після жахливого шлюбу з моїм біологічним батьком мама знайшла свого принца Чармінґа в подобі балакучого ковбоя, який міг сміятися, аж поки йому почервоніє обличчя й перехопить дух. Мій вітчим показав мені, що таке справжня любов. Я не була його дитиною, але він любив мене, як рідну, — не тому, що мусив, а тому, що так йому хотілося.

У моїй родині всі знали, що я мрію бути льотчиком-винищувачем. Я казала про це ще тоді, як була маленькою дівчинкою. Я знала це з того часу, як уперше подивилася «Зоряні війни». Я хотіла бути Ганом Соло й летіти на «Тисячолітньому соколі» через астероїдне поле. Девід, ветеран В’єтнаму, розповів мені, що означає служити своїй країні незалежно від того, чоловік ти чи жінка. Він ніколи не відмовляв мене від цих амбіцій, не говорив, що дівчата не керують літаками в бою, хоч тоді ще жодна жінка не була льотчиком-винищувачем.

Він завжди казав: «Горошинко, я переконаний: якщо ти чогось хочеш, то зробиш це». Девід навчив мене, що дух війни не належить тільки чоловікам. Йому ніколи не треба було багато слів; він просто ставився до мене так, як до рідного сина, мого названого брата Джеремі. Він зроду не говорив, що я найсильніша дівчинка чи найхоробріша «жінка» з усіх, кого він зустрічав. Для нього я завжди була просто сильна і просто хоробра. На мене чекало велике випробування, і він пишався мною вже за те, що я зроблю спробу. Таким був Девід. Хай там що, він завжди стояв на моєму боці. Аж раптом його не стало.

Мій перший спогад — спогад чотирирічної дівчинки: я бачу, як мій біологічний батько штовхає маму просто в скляні двері. Моя десятирічна сестра намагається захистити маму і б’є його ззаду, щоб він відчепився від неї, а я просто сиджу біля каміна й безпорадно дивлюсь, як він бігає за нею круглим цокольним поверхом нашого крихітного двоповерхового будиночка у Ферфілді (штат Коннектикут).

Елейн стрілою мчить через арку в їдальню, оббігаючи стіл та стільці, і крізь двері, що прочиняються в обидва боки, — на кухню, а він наступає їй на п’яти. Вона зробила щонайменше одне таке коло, аж поки він ухопив її за волосся. Батько підняв сестру за горло сантиметрів на тридцять над підлогою і притис до стіни в