Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

їдальні, а мама волала, що він завдає дитині болю й просила відпустити. Я міцно притисла коліна до грудей, щосили намагаючись уявити, що нічого не відбувається і це не моє життя.

Не знаю, чи в ту мить, а чи пізніше я усвідомила, що більше ніколи — ніколи — не опинюся в такій пастці: слабкою, нездатною захистити від лиха тих, кого люблю. Однак я точно знаю, що над усе на світі ненавиджу страх.

Моя мама, Ґрейс, виросла у Джексонвіллі (штат Флорида), і в її родині теж процвітала жорстокість. Думаю, саме тому вона так довго мирилася з вибриками мого біологічного батька: просто не знала, що можна жити інакше. З якоїсь причини сама вважала, що заслуговує на жорстоке ставлення, і навіть досі вона, найімовірніше, готова повірити у щось найгірше про себе.

Коли мамі було сімнадцять років, вона гадала, що батько врятує її від жорстокої родини, але натомість знову опинилася в добре знайомому кошмарі. Єдине, що її тішило, — діти: ми із сестрою були центром її всесвіту. У мене з Елейн було лише п’ять років різниці, проте ми виросли у двох дуже різних світах. Попри батькові вибухи люті, Елейн усе одно була татковою донечкою, а я була ближчою до мами. Ця прірва між нами не зникла й досі: ми зовсім по-різному бачимо світ. Гадаю, мені пощастило: коли мама витягла нас, мені було сім років, а сестрі — вже чотирнадцять.

Я вважаю, що багато в чому досягла успіху в житті саме тому, що мамі вистачило хоробрості забрати нас від біологічного батька. Правду кажучи, це сталося лише тоді, коли він її зрадив і ненадовго пішов від нас, — отак мама нарешті спромоглася врятуватися від монстра. І хоч я була ще семиліткою, вона довірилася мені, коли батько зателефонував і спробував переконати її повернутися.

Він сказав їй, що хоче, аби вона взяла мене й сестру і переїхала назад до нього, щоб ми всі знову були разом, і що перед тим, як застрелити, він накриє нас ковдрою, а потім уб’є й себе. Ми, врешті-решт, зможемо бути щасливою родиною — у раю.

Незабаром після того телефонного дзвінка ми сіли на літак до Техасу. Моя сестра-підліток учинила істерику через те, що мала покинути всіх друзів, але, якби мама повернулася до батька, я ніколи б не стала тим, ким є сьогодні. Найпевніше, я б була вже мертва або сиділа у в’язниці, бо відплатила б батькові за все. Кожного разу, коли хтось називає мене хороброю, я думаю: «Матері його ковінька! Пілотувати вертоліт під обстрілом в Афганістані не так страшно, як згадувати ту маленьку дівчинку…»

Коли мені влучив у голову той футбольний м’яч, я вже вирішила, що стану бойовим пілотом. Але в шістнадцять років я й гадки не мала, на якому складному шляху опинюся. Хіба що була переконана: щоб досягти своєї мети, я маю бути найкращою з перших. І поставила собі завдання все робити найліпше. Наступні роки я грала в теніс, футбол, волейбол, баскетбол, була легкоатлеткою, членом групи підтримки, грала в оркестрі. Оркестр для нашої школи був досить значущим: він раз по раз змагався за найвищі нагороди штату; я теж завжди любила змагатись, і хоч воротаря з мене не вийшло, мені подобалося наполегливо працювати й завзято грати.

Виявилося, що одним із моїх найважливіших шкільних рішень (на початку дев’ятого класу) була спроба балотуватися на посаду президента школи. Після перемоги я почувалася неймовірно щасливою, бо мені вдалося заприятелювати зі спонсором нашого класу, моряком — містером Дьюї. Він був одним із тих, хто від самого початку підтримував мої мрії. Містер Дьюї повторював ті самі слова про мої вроджені лідерські якості й хоробрість, що їх говорили мої батьки. Решту шкільних років він був моїм навчителем і провідником. Коли надійшла моя остання шкільна осінь і треба було думати про рекомендаційні листи в коледжі, я, природно, звернулася до містера Дьюї. Я знала: він, як ветеран, пишатиметься тим, що я подаюся на стипендію з підготовки офіцерів резерву. Я ніколи не говорила йому про свою мрію стати бойовим пілотом, тому, з огляду на його досвід, хотіла почути, що він скаже з цього приводу.

Через кілька днів після прохання про рекомендацію я навідалася до нього в клас, щоб забрати листа. Коли я зайшла, пузатий, із зачесаним ріденьким волоссям, містер Дьюї сидів за столом і заклеював конверт.

— Добридень, містере Дьюї, — бадьоро привіталася я.

Мовчанка.

Містер Дьюї завжди був дружній і доброзичливий, але того дня він навіть не глянув на мене, коли простягав мені заклеєний конверт.

— Ось. Успіху, — гаркнув він.

Потім узяв ручку і став робити позначки на якихось паперах, не зважаючи на мене.

«Щось із ним не так», — подумала я. Може, захворів хтось із рідних?

— Ем… Дякую. Не можу навіть описати, наскільки для мене це важливо…

Я майже вже запитала, чи все в нього гаразд, але, коли містер Дьюї раптово відвернувся, вирішила, що він хоче побути на самоті.

І обережно вийшла, стурбована його дивною поведінкою.

Я ступала пустим коридором повз ряди порожніх шафок і дивилася на конверт у руці. Тільки тоді в мене з’явилися підозри. «Чому він заклеїв його і не дав мені прочитати?», — подумала я. У нас завжди були дуже відверті стосунки. Такий учинок був дивним. Я уважно роздивилася листа і спробувала прочитати щось крізь конверт, але не розгледіла жодного слова. Лише помітила, що він забув підписати форму, додану до листа. Я знала: надсилати лист непідписаним не можна, тож вирішила, що це дає мені підстави розкрити конверт.

Те, що я прочитала, мене вразило. Лист містера Дьюї можна було назвати чим завгодно, тільки не рекомендацією. Це