Читати книгу - "Спартак"

виконувача обов'язків консула у поточному місяці, йшли ліктори[11], а попереду Клавдія, що виконував обов'язки консула минулого місяця, йшли ліктори з фасціями[12]. Коли консули з'явилися на майданчику оппідуму, в цирку всі встали, аби вшанувати вищу владу в республіці.

Сервілій і Клавдій опустилися на свої місця, слідом за ними сіли всі глядачі. Сіли й два майбутніх консули — Марк Емілій Лепід і Квінт Лутацій Катулл, які були обрані на наступний рік у вересневі коміції[13].

Усі спрямували погляди на оппідум, усі чекали, коли консули подадуть знак до початку бою. Але консули, окинувши поглядом ряди амфітеатру, начебто шукали когось, бажаючи випросити дозволу. Дійсно, вони чекали на Луція Корнелія Суллу, людину, що склала із себе повноваження диктатора та все ж лишилася володарем Рима.

Нарешті пролунали оплески — спочатку слабкі й ріденькі, потім дедалі гучніші, відлунюючи ареною. Погляди присутніх прикипіли до Тріумфальних воріт, через які у супроводі сенаторів, друзів і прихильників входив Луцій Корнелій Сулла.

Цій дивній людині було тоді п'ятдесят дев'ять років. Він був досить високий на зріст, міцної статури. Ішов повільно й мляво, виглядав виснаженим, що було наслідком непристойних оргій, яким він віддавався усе життя, а нині більше ніж будь-коли. Та головною причиною його розслабленої ходи була виснажлива й невиліковна хвороба.

Вигляд Сулла мав воістину жахливий. Правда, його обличчя й досі мало правильні гармонійні риси: високе чоло, масивний ніс із ніздрями, що роздуваються, немов у лева, рот трохи завеликий, повні владні губи. Його навіть можна було назвати гарним, якщо уявити ці риси в обрамленні густого білявого волосся з рудуватим відтінком. Обличчя прикрашали сіро-блакитні очі, живі, глибокі й проникливі. Це були світлі орлині зіниці, схожі почасти на очі гієни. В їхньому жорстокому погляді читалося бажання владарювати й спрага крові.

Варто пояснити, чому ж ми назвали обличчя Сулли жахливим. Воно й справді було таким: вкрите якимось брудним висипом та білими плямами. Воно було подібне до лиця мавра, обсипаного борошном. Якщо обличчя Сулли було таким ще за молодості, то легко збагнути, яким потворним воно зробилося з роками. У жилах диктатора текла погана золотушна кров, а оргії, які він влаштовував мало не щодня, загострили хворобу. Білі плями і струп з роками лише збільшувались і тепер його тіло було всіяне гнійниками і виразками.

Повільною виваженою ходою Сулла увійшов у цирк. Замість традиційної тоги на ньому поверх туніки з білосніжної шерсті, затканої золотими арабесками й візерунками, була накинута ошатна хламида вогненно-червоного кольору, облямована золотом. На правому плечі вона скріплювалася золотою застібкою, в яку були вправлені коштовні камені, що аж сяяли на сонці. Сулла нехтував усім родом людським, особливо своїми співгромадянами, а тому був першим з-поміж тих, хто став носити грецьку хламиду. В нього був ціпок із золотим набалдашником, на якому красувалось філігранне гравіювання епізоду з битви під Орхоменом у Беотії, де Сулла розгромив Архелая, намісника Мітрідата. Різьбяр зобразив, як Архелай здається Суллі. На підмізинному пальці правої руки диктатора була каблучка з великою камеєю з криваво-червоної яшми, обрамленої золотом. На камені був зображений акт видачі Бокхом царя Югурти. Сулла носив цей перстень від дня тріумфу Гая Марія і постійно вихвалявся ним, що цілком відповідало його характеру. Ця каблучка стала першою іскрою, що розпалила полум'я розбрату між Суллою і Марієм.

Під грім оплесків сардонічна усмішка скривила губи Сулли, і він напівголосно мовив:

— Плескайте, плескайте, туполобі барани!

У цей час консули подали сигнал розпочинати видовище. Сто гладіаторів вийшли з камер і колоною рушили по арені.

У першому ряді виступали ретіарій[14] і мирмилон[15], які повинні були боротися першими. Вони йшли і спокійно розмовляли, попри те що незабаром одному з них було призначено вбити іншого. За ними йшло дев'ять лаквеаторів. У руках вони тримали тризубці й сітки, які повинні були накидати на дев'ятьох секуторів, озброєних щитами й мечами. Якщо секутори не потрапляли у сітки, вони переслідували нападників.

Слідом ішли тридцять пар гладіаторів. Вони мали боротися по тридцять бійців із кожного боку, ніби відтворюючи справжній бій.

Тридцять із них були фракійцями, решта тридцять — самнітами[16]. Усі гарні й молоді, рослі, сильні й мужні люди.

Ось горді фракійці, озброєні короткими кривими мечами, у руках — невеличкі квадратні щити з опуклою поверхнею, на головах — шоломи без забрала. Це їхнє національне озброєння. Всі вони були у коротких яскраво-червоних туніках, на їхніх шоломах розвівалися по два чорних пера. Тридцять самнітів мали озброєння воїнів народу Самнія: короткий прямий меч, невеличкий закритий шолом із крильми, маленький квадратний щит і залізні наручники, що закривали праву руку, не захищену щитом, і, нарешті, наколінник, що захищав ліву ногу. Самніти були у блакитних туніках, на шоломах у них розвівалося біле пір'я.

Ходу завершувало десять пар андабатів у білих туніках. Вони були озброєні лише короткими клинками, більше подібними до ножів, аніж до мечів. На головах мали шоломи з опущеними забралами, у яких були прорізані неправильно розташовані й надзвичайно маленькі отвори для очей. Ці нещасливці, борючись один з одним, немов грали у піжмурки. Вони довго розважали публіку, викликаючи вибухи реготу аж поки лорарії[17], підганяючи суперників розпеченими залізними прутами, не зіштовхували їх упритул, аби вони вбивали один одного.

Сто гладіаторів обходили арену під оплески й окрики глядачів. Підійшовши до