Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

не за звіром

Гналася юрба,- спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

 

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

«Бачте,- крикнув,- що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?»

 

«Не біда,- поет відмовив,-

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

 

«Се ще также полювання! -

Мовить лицар з гучним сміхом.-

Слухай, ти, втікай лиш краще,

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

 

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю,

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

 

В мене рими-соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

 

«Та який ти з біса мудрий! -

Мовить лицар.- Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

 

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

 

«От спасибі за послугу! -

Мовить наш поет.- Несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте».

 

«Він, напевне, божевільний,-

Крикнув лицар.- Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість -

Стороною обминаймо.

 

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

 

«Не на тебе ждать я буду,-

Так поет відповідає,-

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає».

 

Лицар вже на те нічого

Не відмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

 

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!

 

А як сонечко вже стало

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

 

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

 

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! - поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

 

«Ах, гостинця ти чекаєш! -

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях.- Ой небоже,

Вдома гроші я забувся!»

 

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

 

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість

Та на гордощі багатий.

 

«Годі жартів! - крикнув згорда.-

Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я

Не люблю з панами жарту…

 

Бачиш ти - оця діброва,

Поле, небо, синє море -

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

 

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув лицар: «Боже!

Чоловік сей божевільний!»

 

«Може буть,- поет відмовив,-

Певне, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

 

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

 

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи, надхмарні

Я на крилах думки лину.

 

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі!»

 

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже!

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

 

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний.

 

Я б віддав твоє багатство

І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини…»

 

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

 

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

 

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові

Він заграв, і до музики

Промовляв пісні чудові.

 

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

 

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»

 

II

 

Літнім вечором пізненько

Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину

Він просидів в самотині.

 

Тож сидів поет в віконці,

Слухав співів, що лунали

Скрізь по полю і до нього

У хатину долітали.

 

Співи стихли, потім хутко

Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка.

 

І поет в своїй хатині

Прислухавсь до того шуму,

Погляд в темряву втопивши,

Він таємну думав думу.

 

Тільки чує - хтось під’їхав

На коні до його хати

І спинився, потім зброя

Почала чиясь бряжчати.

 

Що за диво! Під віконце

Хтось помалу підступає.

Тут поет не втерпів: «Хто там? -

Невідомого питає.

 

Якщо злодій, то запевне

Помиливсь ти, любий друже!» -

«Ні, се я,- озвався голос,-

Маю справу, пильну дуже…»

 

«Хто ж се