Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

«я»? - поет питає.

«Я, Бертольдо, лицар з гаю».

Тут поет пізнав той голос:

«А, мисливий! Знаю, знаю!

 

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно,

Бо коли я сам у хаті,

Не палю вогню даремно;

 

Та для гостя запалю вже».

І добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постать

Владаря Бертольда стала.

 

«Добрий вечір!» - «Добрий вечір»

Став тут лицар і - ні слова.

Щось ніяк не починалась

Тая пильная розмова.

 

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» -

Далі вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

«Я, мій друже, закохався…»

 

Тут поет йому говорить:

«Що ж на се тобі пораджу?

А проте доказуй далі,

Може, чим тебе розважу».

 

«Закохався я і гину,-

Каже лицар,- вдень і вно́чі

Бачу я перед собою

Ясні оченьки дівочі».

 

«Що ж? - поет на те говорить.-

То за ручку та й до шлюбу!»

«Ох! - зітхає лицар.- Візьме

Інший хтось дівчину любу!

 

Під балкон моєї донни

Кожен вечір я приходжу,

І в журбі тяжкій, в зітханнях

Цілу нічку я проводжу.

 

На мою журбу й зітхання

Я відповіді не маю,

Чим я маю привернути

Серце милої,- не знаю!

 

Може б, краще їй припали

До сподоби серенади?..»

Тут поет на те: «Запевне,

Треба пташечці принади!»

 

«Голос маю,- каже лицар,-

Та не тямлю віршування…»

«Певна річ,- поет говорить,-

То не легке полювання,

 

А то б досі вже на лаври

Хто б схотів, то й був багатий,

Ні,- химерний, норовистий

Кінь поезії крилатий!»

 

«Правду кажеш,- мовив лицар,-

Але ж я тебе благаю,

Щоб поміг мені в сій справі.

Пам’ятаю, як у гаю

 

Ти своїм віршем чудовим

Чарував усю громаду,-

Тільки ти один тепера

Можеш дать мені пораду!

 

За пораду все, що хочеш,

Дам тобі я в надгороду».

«Ну, на се,- поет відмовив,-

Не надіюся я зроду.

 

Можу я знайти й без плати

Для приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи, зараз

Будеш мати серенаду.

 

Та мені для сього треба

Ймення й вроду панни знати».

«Їй наймення Ізидора,

А вродлива!.. не сказати!..»

 

Більш поет вже не питався,

Сів, задумавсь на хвилину,

Записав щось на папері,

Зняв з кілочка мандоліну,

 

Показав слова Бертольду,

Мандолину дав у руки

Та написанії вірші

І промовив для науки:

 

«Ти, співаючи, на струнах

Маєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol, fa-mі-re-sol…

Далі можеш сам добрати».

 

«От спасибі!» - крикнув лицар.

Ще ж поет не відозвався,

А вже лицар був надворі.

На коня! і геть погнався.

 

І погнався лицар хутко

Через доли, через гори,

І спинився під віконцем

У своєї Ізидори.

 

Хутко в неї під віконцем

Мандоліна залунала,

Із потоку гуків чулих

Серенада виринала:

 

«Гордо, пишно, променисто

Золотії світять зорі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізидорі!

 

Найчистіші діаманти

Сяють, ясні та прозорі,

Та не може дорівнятись

Ні один з них Ізидорі!

 

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізидорі».

 

Отже, ледве серенада

Залунала у просторі,

Вийшла з хати Ізидора

Подивитися на зорі.

 

А як стихли під балконом

Любі гуки мандоліни,

До Бертольда полетіла

Квітка з рожі від дівчини.

 

В ту ж хвилину Ізидора

Зникла хутко, наче мрія,

Та зосталася в Бертольда

Квітка з рожі і - надія!

 

III

 

Боже, боже! що то може

Наробити серенада!..

Зникла в серденьку в Бертольда

Темна туга і досада.

 

Усміх донни Ізидори

Був дедалі все ясніше,

І щораз вона ставала

До Бертольда прихильніше.

 

Далі перстень Ізидорин

На руці у нього сяє,

Нареченою своєю

Він кохану називає.

 

Як же бучно, як же втішно

Всім гулялось на весіллі!

Танцювали, попивали

Від неділі до неділі.

 

Всіх приймали, всіх вітали,

Всім уміли догодити,

Тільки нашого поета

Пан забувся запросити.

 

Звісно, клопоту багато

Завжди пану молодому,-

Хто ж би міг ще пам’ятати

Про якогось там сірому?

 

Час летів, немов на крилах,

І, мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як лихо

Несподівано настало.

 

Забажалось королеві

Звоювать чужеє царство,

Розіслав він скрізь герольдів

На війну скликать лицарство.

 

І якраз серед бенкету

В замку нашого Бертольда

Залунала гучна сурма

Королівського герольда.

 

Прощавай, дружина люба,

Всі розкоші, всі вигоди!

Все те треба проміняти

На далекії походи.

 

Залишить Бертольдо мусив

Молодую Ізидору,

У неділю вранці-рано

Вже він вирушив із двору.

 

Подалося геть за море

Все одважнеє лицарство;

Там за морем десь лежало

Бусурменське господарство.

 

І пішло одважне військо

Через нетрі та пустині;

Не один вояк смутився

По своїй рідній країні.

 

Та коли вже надто тяжко

Туга серце обгортала,

То співці співали пісню,

Пісня тугу розважала:

 

«Не журись, коли недоля

В край чужий тебе закине!

Рідний край у тебе в серці,

Поки