Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

однаково тремтів, наче гавкіт знервованого пса.

— Наступного дня я вирішив податися у глиб материка. Пошукати роботу.

— Чому не залишилися на узбережжі?

— Один хлопчина в Ексмуті сказав мені, що краще їхати углиб. Казав, що люди здебільшого стирчать на узбережжі, бо там легше пересуватися, але через надлишок робочої сили господарі ні хріна не платять. А ще це звучало як пригода. — Ґабрієль раптом змовк, наче загубив хід думок. Чендлер вирішив дати йому повагатися, щоб слова і думки потекли природно.

Ґабрієль із зусиллям кліпнув, повертаючись до реальності.

— Я був… на дорозі, що вела з міста… на головній. — Він зупинився і подивився на сержанта. — Назви я не знаю.

А Чендлер знав. Шосе 1, чорна жила, що кінець кінцем перетворювалася на Шосе 95, яке вело до Вілбрука. Він безліч разів їздив туди-сюди цим маршрутом, особливо коли почав зустрічатися з Тері, в ті часи, коли вона ще була жвавою завсідницею вечірок із узбережжя. Тоді він ще не знав, що узбережжя ніколи її не відпустить.

— Я йшов сам, сонце засліпило мене, і я не бачив, хто рухається назустріч. Позаду я почув гуркіт двигуна і підняв палець. Дві машини того ранку вже проїхали повз мене, тож я чекав, що ця теж поїде далі… але вона з’їхала на узбіччя.

— Ви можете її описати? — запитав Чендлер. Він дивився на однобічне дзеркало і сподівався, що Таня спостерігає за всім цим. Востаннє вони записували тут свідчення рік тому. Справа була про домашнє насилля. Джун Тіндалі образилась на чоловіка, який радше проводив вечори зі своїми голубами, ніж із нею, і зламала йому руку хокейною ключкою.

— Таке квадратне авто. Не пам’ятаю марку. Здається, значок відвалився. Темно-коричнева… але це могла бути пилюка, вона навіть вікна вкривала. Один стоп-сигнал не працював, це я пригадую. Я підбіг до машини, побоюючись, що вона будь-якої миті може рушити. — Ґабрієль із жалем подивився на Чендлера. — Краще б він так і зробив.

— Реєстраційний номер?

Чоловік похитав головою.

— Теж вкритий пилюкою. Мабуть, навмисно.

— Гаразд, продовжуйте.

— Отже я сів у машину. Напевно, мені слід було спершу роззирнутися, але мені негайно потрібна була робота. Необхідно було знайти дах над головою та харч.

— То який він… цей Гіт… був на вигляд? — Чендлер наготувався занотовувати. Він сподівався, що опис буде наочніший, ніж у випадку з автомобілем: невідома марка, невідомий реєстраційний номер, запилюжена квадратна автівка. Схожа на більшість лайна, що їздить місцевими дорогами.

Ґабрієль заплющив очі та вдихнув повітря. Чендлер не переривав мовчанки. Він подивився на однобічне дзеркало та власне відображення у ньому. На нього витріщився невеселий коп, втомлені кола під очима лише посилювали гостроту ясного блакитного погляду.

— Невисокий… на кілька сантиметрів нижчий за мене. Каштанове волосся. Засмаглий, наче працював просто неба. А ще кремезний. Він сказав, що йому тридцять, як і мені, але здавався типу… не зна’… нервовим. — Ґабрієль зробив паузу. — Напевно, я мав би помітити, що в ньому було щось темне.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «темне»?

— Щось… нездорове, — пояснив Джонсон. — Борода маскувала його риси. Наче він поступово перетворювався на тінь.

Чоловік витріщився на Чендлера, мовби шукав підтвердження, що ці слова мають сенс не лише всередині його черепа.

— Ви не мусите нагадувати мені, яка дурнувата ідея ловити автівку в цих краях, — додав він, раптом спробувавши захиститися. — Він був нормальний на вигляд, або мій мозок переконав мене, що він був нормальний на вигляд. Я знав… чи думав, що знаю… якби він спробував щось зробити, я міг захиститися. Він сказав, що його звуть Гіт, і він повертається з міста, куди їздив за припасами. Навіть це змусило мене почуватися краще. Ну, тобто, жоден вбивця не буде представлятися… так?

Він знову підвів погляд, шукаючи якогось підтвердження. Чендлер кивнув, попри те, що не був певен, чи погоджується. Якщо Гіт запланував убивство, то чому б не вибовкати кілька деталей? Утім про дещо це йому таки сказало. Той факт, що Гіт почувався достатньо впевнено, щоб спокійно базікати з майбутньою жертвою, попередив сержанта, що чоловік уже це робив, він достатньо розслабився, щоб узяти на себе відповідальність, а нахабства йому вистачило, щоб бути відвертими із жертвою: номер п’ятдесят п’ять. У животі метеликами завбільшки з орлів закружляли хвилювання і жах. Це може бути велика справа. Йому необхідно було витягнути ще кілька деталей, перш ніж жертва закриється в собі.

— Він розповів вам щось про себе?

— Лише те, що живе неподалік.

— У Вілбруку? — Чендлер не міг пригадати жодного Гіта з цих країв, однак припускав, що ім’я могло бути вигадане. Тепер він міркував про те, хто з місцевих міг убити стількох людей. У Вілбруку божевільних вистачало, але жоден із них не мав достатньо клепки, щоб упоратись із таким. Напевно.

— Ні… я не зна’… просто десь тут, так він сказав. Про мене, в нього був східний акцент. Хай там як, він мені здався достатньо привітним. Я шукав того, хто може мене підкинути, а не рідну душу.

Чендлер кивнув, заохочуючи його продовжувати.

— Я сказав йому, що родом із Перта. Коли він зауважив, що я опинився далеко від дому, я відповів, що мусив поїхати туди, де є гроші, і що тут, на півдні, самі неродючі землі, але в них є своя краса. — Ґабрієль здвигнув плечима і скривився. — Це брехня, але я виявив, що поїздку завжди слід трохи перехвалити. Гадаю, повія зробила б так само.

Чендлер уважно розглядав його. Гримаса означала, що це був не жарт, а філософія, якої чоловік дотримувався.

— За годину ми проїхали кілька з’їздів до ферм. Я сказав йому, що тут мене влаштує, але він заперечив, що сюди й так усі кидаються. Сказав, це те саме, що зупинитися на першому водопої на своєму шляху, великому, де тварини вже скаламутили воду. Сказав, що тут платять фігню, а на тих фермах, що подалі, буде краще. Я запитав, чи він працював у них раніше, раптом він міг підкинути мені ім’я чи роботу, але він не відповів. Я подумав, що так, мабуть, і було, але потім сталося щось таке, про що він не хоче говорити.

Чендлер записав собі, що слід пошукати Гіта на деяких фермах; може, хтось пригадає, що він працював у них.

Ґабрієль продовжував:

— Ми їхали ще півгодини, навколо була сама тільки курява. Я почав розмірковувати, як комусь вдається там вижити, не кажучи вже про стадо худоби. Від побаченого мені захотілося пити. Вікна були опущені, та повітря однаково закипало. Він, мабуть,