Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

прочитав усе в мене на обличчі. Сказав, що ззаду є вода, якщо я хочу. Так він мене і впіймав.

— Вода?

Ґабрієль кивнув.

— Вона мала вапняний присмак, але тоді мене це не надто займало. Це була вода, а я страшенно хотів пити. — Чоловік виснажено подивився на Чендлера, немов відчув до себе огиду. — Я майже одразу зробився сонний. Спершу подумав, що це мене спека так виснажила, але стан щомиті погіршувався. Я спробував підняти руки і не зміг. Здавалося, наче вони не прикріплені до мого тіла. Пам’ятаю, що повернувся, щоб глянути на Гіта. Він просто дивився на мене, ніби не відбувалося нічого дивного. Просто процес, який він уже бачив безліч разів. Він навіть не дивився на дорогу чи куди ми їдемо, а лише витріщався на мене, як мені здалося, кілька годин. Його обличчям совалася тінь, аж поки нарешті я не міг роздивитися нічого, крім обрисів його черепа. А тоді, гадаю, я відключився. Напевно, він отруїв чимось воду.

Ґабрієлів погляд знову пустився в танок. Чендлер упізнав цей вираз. Спантеличена жертва намагається заповнити пробіли, але їй це не вдається.

— Я прокинувся в якійсь дерев’яній повітці. Не зна’, скільки часу я був без тями, але крізь щілини досі лилося світло, тому, гадаю, минуло лише кілька годин. — Раптом його обличчя витягнулося від тривоги. — Якщо сьогодні не п’ятниця…

— Ні, четвер, — запевнив його сержант.

Схоже, це подарувало Ґабрієлеві певне полегшення. Той факт, що він не втратив день свого життя. Той факт, що він узагалі продовжував жити.

— Він прикував мої зап’ястя до крокви.

— Прикував? — перепитав Чендлер.

— Ага… такими товстими залізними штуками. Дві петлі у формі літери «D», з’єднані прикріпленим до стіни ланцюгом. Такі ж були на щиколотках. Вони не кріпилися до стіни, але рухатися в них було неможливо. Не те щоб я планував втекти. Він про це подбав.

— Ви були на фермі? У лісі? На подвір’ї?

— Там, нагорі, — пояснив Ґабрієль. — На тому пагорбі, про який ви казали. Крізь шпарини я бачив дерева. Закутий у сараї з пилами, сокирами і таким іншим. Там не було нічого зайвого, але я був прикутий, тож мені все здавалося смертоносним.

— Можете розповісти мені ще щось про це місце? Звуки? Запахи?

Ґабрієль знизав плечима.

— Брудна підлога. У кутку був запас дров для грубки. Я чув якісь рухи за стіною, тож подумав, що мене прикували біля хижі. Покликав на допомогу. Тоді з’явився Гіт. Я запитав його, де я — він сказав «удома». Я благав його відпустити мене, обіцяв, що нікому не розповім, що він зробив. Він наказав мені заспокоїтися. Його голос лунав розгнівано, наче я відірвав його від чогось важливого.

Ґабрієлеві ноги почали тремтіти під столом. Очі вивчали кімнату, наче шукаючи шлях до втечі.

— Перепрошую, я… у мене просто невеличка клаустрофобія.

— Хочете відчинити двері?

— Прошу.

Підвівшись зі стільця Чендлер відчинив двері, за якими була контора з рядком невеликих вікон високо над низкою сірих шафок на дальній стіні кімнати. Ґабрієль витріщився на них.

— Я злякався, що він збирається одразу щось зробити. Він підійшов до мене впритул. І саме тоді сказав про номер п’ятдесят п’ять. Це було єдине, що він кинув, перш ніж повернутися до дверей. Я був занадто наляканий, щоб запитати його, що саме він має на увазі. Але, гадаю…

Ґабрієль змовк.

— Що гадаєте? — запитав Чендлер, помираючи від бажання почути, як хтось озвучує його власні припущення.

— Що я мав стати п’ятдесят п’ятою жертвою.

День був достатньо спекотний, щоб розплавити пластик, та сержант однаково відчув, як мороз пішов поза шкурою. Схоже, розповідаючи свою історію, Ґабрієль знову переживав її, його жилаві м’язи танцювали під закривавленою футболкою, сухожилля на передпліччях весь час напружувалися. Чистісінький жах.

— Він сказав не перейматися тим, чи вб’ють мене, — продовжив чоловік. — Адже мене, звичайно, вб’ють. Так було написано.

— Що ви маєте на увазі під «так було написано»? — поцікавився Чендлер.

Ґабрієль здвигнув плечима.

— Я знаю не більше за вас, офіцере.

— Гаразд, продовжуйте, — попросив Чендлер, записуючи фразу.

— Я знав, що мушу звільнитися, тож щойно він пішов, спробував вибратися з кайданків. — Чоловік показав пухирі на долонях і зап’ястях, червоні роз’ятрені сліди навколо них, шкіра була подерта, а тоненькі волосинки вирвані з корінням. — Я смикав їх, намагаючись вирвати зі стіни. Продовжував кликати на допомогу. Він жодного разу не прийшов і не наказав мені заткатися. Він не переймався тим, що мене хтось почує. Саме тоді я зрозумів, що опинився в дідька на рогах. Я продовжував смикати і зрештою спромігся зламати один замок, проте друга рука досі була прив’язана до стіни. Я потягнувся вільною долонею до лавиці, щоб спробувати схопити якийсь інструмент. Мало не викрутив плече з суглоба, але зміг дістати до сокири. Спробував відрубати те, що залишилося від кайданків, не відрубавши собі зап’ястя. Боявся, що він прийде і застукає мене. Я лише мріяв про шанс на втечу. Змовк, але злякався, що це приверне його увагу, тож взявся волати, заглушуючи звуки, з якими сокира рубала метал. Вона дзеленчала, як грьобаний церковний дзвін.

Він підвів погляд.

Чендлер кивнув, закликаючи продовжувати, зачудований яскравими спогадами чоловіка. Слова текли з його рота, наче вода з прорваної греблі.

— Мені якось вдалося погнути метал, наче якійсь надлюдині, і я звільнив другу руку. Ключ від кайданів на ногах висів там на цвяху, тож за кілька секунд я вибрався з них. Почувався наляканішим, ніж коли був закутий. Пригадую, як спробував штовхнути двері повітки, але на них був навісний замок. Єдиним виходом були двері поруч. Ті, з яких з’являвся він. Тож я відчинив їх. За ними була невеличка кімнатка, повна продуктів.

Ґабрієль важко видихнув. Наче перед тим затамував подих.

— А Гіт? — хотів знати Чендлер.

— Сидів за столом, укритим папером і мапами. На стіні висів великий хрест. Я навшпиньки пішов до дверей, але коли відчинив їх, заскрипіли петлі. Він обернувся. Ми витріщилися один на одного як застиглі. А потім почалася гонитва. Я вибрався на вулицю, проте, здається, наче опинився посеред лощини. Навкруги лише дерева й земля. Я й гадки не мав, куди прямувати, тому побіг праворуч.

— Чому праворуч?

— Не зна’… думаю, через те, що я правша… не можу сказати вам, чому. Усе навкруги було однакове. Ноги затерпли від кайданів, але я розумів, що мушу рухатися швидко, бо не знав, чи є у нього зброя.

Чендлер майже бачив, як Ґабрієлеве серце гупає під футболкою. Спогади накрили його рясною і неконтрольованою хвилею. Зробивши глибокий