Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

підземний потік впадав до Рабинця, але Фока ніколи не міг викрити його гирла. Щодо самого русла, то він здогадався, що принаймні сто років тому хтось з опришків, що ховалися у Верховинських пущах, прорубав коридор, а пізніше ліс і мох замаскували його на довгі роки.

Іншим разом він намагався відшукати джерела потоку, що допливає до Попадинця від скелі званої Мокриновим Каменем, що здаля відсвічує численними кристалічними жилками, бо сформована зі світлого, дрібнозернистого вапняку. Потік появляється відразу вертлявою течією із зубатого горла скелі. Весною він протискається пінячись і гнівно сичить, а літом, а особливо восени, коли вода дещо нижча, весело булькоче. Нижче він омиває велике каміння, вкрите більшу частину року рудим бородатим мохом. Цей мох тільки ранньою весною буває світло-зеленим.

Було це весною, коли Фока, підходячи до скелі, скочив відразу коло горловини Мокринового на один із зелених каменів, видра, що там чигала, кинулася несподівано до нього, неначе хотіла напасти, а потім, проскочивши між ногами, безслідно щезла на дні басейну потоку. Вона, без сумніву, чекала на виході зі скелі на форель. Фока, скинувши взуття і підкотивши гачі, увійшов до льодяної води. Він довго заглядав у темне горло. Бурхлива вода люто пінилася, розбиваючись з неприязним булькотінням і сичанням об зуби скелі. Щоб туди потрапити, потрібно було зануритись, можливо пірнати. Фока роздягнувся. Заховавши кресало у дерев’яну ракву для масла, тримаючи лучину біля голови, а сокиру у другій руці, він занурився по шию. Він з труднощами протиснув голову між зубами скелі і увійшов до печери. Вона була несподівано високою, а вода все глибшою. Вище вдалині він почув шум великого водоспаду. Доплив до водоспаду, відшукав ступінь у скелі і вийшов з води. Тремтів від холоду. Стрясав із себе воду, щоб зігрітись, міцно розтирав тіло. Тримаючи високо в руках вогонь, ракву, запасне кресало і сокиру, підіймався вздовж водоспаду. Сходини були досить слизькі, неначе недавно змочені водою, але зручні для ніг і неламкі. За водоспадом була друга печера, ще просторіша, також заповнена водою, але дещо світліша, так, ніби світло продиралося звідкись знизу. Вдалині було чути гул водоспаду. Фока доплив до другого водоспаду, після чого добрався до третього озерця, продерся крізь третій водоспад до четвертої печери. Озерця, нашаровані схилами одне на інше, були однаково глибокими, але все ширшими. Всі водоспади були придатними для підйому. Перед четвертим водоспадом Фока зупинився. Скеля звужувалась різко та стрімко і вищий від інших водоспад падав із сильним гуком, ніде не можна було поставити ноги.

Він виглядав у озерцях форель, намагався її наполохати, б’ючи ногою по воді. Даремно. Озерця були глухі. Лише біля одного із водоспадів дві налякані жабки болотяного кольору вискочили великими скачками у низ і зникли в воді. Можливо, форелі тут перебували тільки восени, а може вони піднялися ще вище, понад четвертий водоспад, куди Фока сам без допомоги не міг дістатися.

Ця та інші самотні мандрівки збуджували Фоку. Але, скажімо відверто, не бракувало й пересторог.

Він ночував в околицях Палениці, саме навпроти блискучого берега Перкалабу, сформованого із блищакових, передвічних скель. Коли наступила ніч, він побачив на вершині гори блискіт. Спочатку подумав, що це відлуння далеких блискавок, яке відбивається від схилів Перкалабу, але знаки не зникали з Перкалабу, повторювалися акуратно, неначе світлові письмена. На щось вказували, про щось писали. Він прислухався, але скеля була далеко, окрім гулу води, нічого не чув. Фока тієї ночі не спав. Виглядав постійно крізь шпари куреня, на швидкоруч збудованого з кори. Щось про це він вже чув.

Отож, імператори вітрів, стерв’ятнико-люди разом з родиною, не могли собі знайти кращого гнізда, ніж печери, кружґанки і комори Перкалабу. Найстарший з них дід-стерв’ятник прилітав колись до громового діда до Криворівні, аж на вершину Ігреця. Хоч сам громовик був сліпим, але ніхто інший, здається, не бачив імператора на очі, з того часу відомо, що у діда-стерв’ятника гола шия, велика лиса голова, оточена вінком білого волосся, яке гривою спадає йому на плечі. Стерв’ятник-людина — очі світяться, ніс загнутий у дзьоб, а крила закривають усе тіло. Відомо й те, що молоді стерв’ятнико-люди мають зелене волосся і плащ з зеленого пір’я. Коли дід-стерв’ятник йшов, крила тягнулися за ним по землі, розштовхуючи каміння і згортаючи листя. Лиш настільки його було чути. Поза цим він прилітав і зникав безшумно. А як же він розмовляв із громовим сліпцем? Цього ніхто не знає. Єдине, що відомо напевно, що дід-стерв’ятник промовляв очима, а радше блискав очима. Оце й була вся його мова. У такій глибокій тиші, яка панує над Паленицею, інша мова була б недоречною. І хто бував на Палениці, той не перечитиме, що часом уночі ген з-поза Мокринового довго блистять імператорські очі. А іноді так пронизливо засвітяться, що й людині засвітиться щось внизу живота.

Будь-який хлист-мудрагель відразу скаже, що імператор стерв’ятнико-людей, то котрийсь із важливіших чортів — щез би. Але це дурість, бо чорта — щез би — не один бачив і нераз бачив у різних місцях. А імператора зачув хіба той, хто по землі пересувається не ногами.

Для цього у Фоки ще був час, для цього він ще був замолодий. Не скоро він туди повернеться. Вирішив, що колись він помандрує і у ці закутки з побратимом, навіть з кількома, що зробить все можливе, щоб прорватися крізь четвертий водоспад під Мокриновим і ще далі, аби лиш дістатися до головного пупка, де разом святкують весільні забави і віча форелі з усіх приток з угорської, з волоської і з лядської сторони.

ІІ. Танасенько

Якийсь десяток літ рубали той панський ліс на Руському. Не ліс це був, а воістину, цілий лісовий світ. Не дивно, що колись він розділяв племена і народи. Розповідають, що там, де Руський ліс і ущелина Руського потоку, колись була остаточна межа, старий кордон нашої слов’янської Русі. А далі на південний схід і дещо нижче виганяли звідкись аж на Черемош свої череди волохи чи якісь інші незнані племена. Що ж дивного, що у такій пущі, на межі двох світів гніздилася така полум’яноока, крилата жертва.

Фока Шумеїв з наймолодших літ знав лісову роботу. Кожне його перебування на полонині було пов’язане із вирубуванням просік, із випалюванням пасовищ і лугів. Вже як підліток він бачив у панських лісах перші бутини. Коли його батько наділив всім необхідним і він став ґаздою, то все ще рубали ліси на Руському. Щоб там не казали, йому