Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

була цікавою робота італійців, словенців і наших лісорубів. Він вирішив побачити її на власні очі.

Десь посеред великого посту у нього було трохи вільного часу. Чекав, щоб потепліло.

Хто ж не знає, що всередині березня, біля святої Євдокії (Одокії) у верхах відбувається щось дивне. Дні сонячні, блакитні. Як божий метелик, шепотом провіється крізь снігові замети, перше весняне сп’яніння. І в людях, очі яких відкриті на божий світ, також щось зашепче, як перші крапельки молодого вина. А потім за день, за два — повертаються безжальні снігові завірюхи.

Євдокія — означає добру з’яву. Невідомо, чи це весняний Бог посміхається крізь сніги? Чи це спокуслива мара, грізна Біда? Адже сироті-пасербиці, котру в такий день вигнала до лісу по малину мачуха без серця, попадя Одокія, господні святі дали дзбан малини. Сиділи собі десь там далеко посеред снігів — де тепер полонина Попадя — при вогнищі мандрівні старці, кудлаті і бородаті. Аж тут приваблене світлом появляється дівча напівзамерзле. — Чого шукаєш, бідненька? — Малини, — відповідає. — Вони щедро насипали їй повний горщик жарин з вогнища. Вона нічого не каже, йде, гріє руки до горщика. Дивиться: повний дзбан малини. Солодка і запашна малина — посеред посту? Це зманило мачуху у верхи і днем пізніше задушили її там вітри та снігові замети.

Юрійко Федчуковий Грабчук, котрий дожив до наших часів, пригадував, що в погодний день перед Євдокією Фоку спокусило тепло: осідлав двох коней, взяв те й інше і поїхав у гості на лісосіки.

Дорогою повернув до Танасенька-Уршеги на Ільцях, недалеко від місця, де Річка впадає у Черемош.

Хоч був світлий день, все ґаздівство Танасенька — кілька просторих хат, поєднаних подвір’ями — тонуло у темряві і диму. І в болоті також. По подвір’ях нишпорила, як у себе вдома, ба і ганяла і сваволила різна «малеча»: телята, ягнята, козлята і поросята. Вже далі у просторих загородах споживала розкидане по снігу сіно — численна доросла худоба. Свідомі власної гідності корови і притуплені мріями про весну вівці. Гній був скрізь.

Танасенько говорив: «Що ж з того, що зараз в одного чи іншого ґазди коло хати чисто. Коли й у коморі занадто чисто, бо пусто. У мене на подвір’ях тлусто, це правда, але і в коморі теж». Танасенькова комора тріщала від усякого добра.

Сам Танасенько то хвалився, що забезпечив дітей, як годиться, а навіть занадто, і сам вже живе як-небудь. То теж нарікав потрохи, що біда, що майже нічого вже немає. Але ж мав ще коло хати понад тисячу овець і добрих кількасот корів. І, мабуть, ніхто у Жабйому не знався на худобі так, як він. Пам’ять у нього була особлива. Знав кожне теля, кожне ягня від народження. Він був зайнятий від світанку до ночі. Упродовж років Фока чимало від нього навчився.

Як тільки він побачив Фоку, то все покинув, посадив його у світлиці напроти комори, а сам — бігом до комори, щоб поміняти задимлений одяг. Вийшов за мить повільним, урочистим кроком у червоних гачах, у біленькій сорочці, у новенькому кожусі. Біле, довге і густе волосся він старанно намазав маслом. Тільки тепер почав довго вітатися. Поки-що багато не говорив, а почав клопотатися навколо гостя.

Спочатку поклав перед ним невживані новенькі букові і сливові ложки. І нові косівські та пістинські миски, гладенькі у зелені поливані узори. І нові ножі з Річки, з рукоятками різьбленими, а радше відлитими, або як це кажуть, «сипаними» з латуні. І панські склянки з фіолетовим відливом.

Він розклав на велетенському столі кілька сирів, кожен величиною з жорно, і чималий шмат оленячої солонини, жовтої, як віск. Запросив Фоку. Та ще йому чогось не вистачало, був розсіяний. Приніс новеньку, писану у хрестики дерев’яну бербеничку з горілкою, заправленою медом і гірськими корінцями. Глибоко потягнув сам, дав Фоці, але й цим не був задоволений. Щораз поспішніше заходячи до комори і відразу повертаючись, він весь час щось приносив, аж заставив навколо Фоки стіл, немов зі свяченим.

— А може б так яєчню, хоч трошки?

Не чекаючи на відповідь, він перескочив через високий поріг комори, підскоком повернувся і бігом поніс сяку-таку купку яєць у яворовому лотку.

Фока не впирався, бо знав, що це надаремно. Потім ґазда сам прислуговував, нікого з наймитів, з родичів перед очі гостя не допускав. Вони давно не бачилися, приглядались один до одного, обмінювалися чемністю.

— Гарно про тебе говорять, Фоко, і то не від нині. — А бачу, що люди правду кажуть.

Фока ґречно відповідав:

— Добре, красно ви тримаєтеся, ґаздо Танасеньку.

— Добре? а це ж у чому?

— Що не старо, що бадьоро так.

— Та чи я старий? Навіть не знаю, синку, як мій вік пролетів. А тут якось бачу відображення у воді: конопля на голові чи що? сиве волосся! Фе! Звідки це у мене? І запитав я недавно священика у долішній парафії там, де мене хрестили. Він з метрик вичитав і сказав, що мені на Покрову дев’яносто п’ять років минуло. Це небагато, ні, але…

Після вступного частування вони розговорилися. Говорили про лісосіки. Фока з зацікавленням, Танасенько з огидою. Сухої нитки на вирубках не залишив. Майже не дав Фоці й слова сказати.

— Ти, Максим’юче, на саму Попадю Євдокію на верхи вирушаєш? До вирубок тебе тягне? Ей-га! Вважай і то добре, аби тобі чогось Попадя не встругнула. Малини тобі захотілося чи червінців? — І не чекаючи на відповідь, провадив далі. — Для бідної сироти це добрий час, це так, але хто хоче збагатитися, ой варко, синку! Той принесе жарини за пазухою замість малини.

— Але ж, Танасеньку, мене завжди ліс манить, а це нова практика і цікава робота.

— Це, по твоєму, робота? Як ведмеді на ланцюгу підскакують. Дивися на нього! Праця! В будь-якому випадку не ґаздівська. — Танасенько сам себе накручував, запалювався. — Це чиста неволя, пастка для дурнів, як вудка на форель. Навіть панщина — це ще нічого. Побачиш, що з цього вийде: біда така насувається, як снігові замети. На весь вік, на цілу наш верству. Пияцтво і неволя.

Танасенько збуджено кричав, наче священик на проповіді проти пияків. Фока делікатно перебив його:

— Але ж звідки набереться стільки лісів, щоб весь наш вік, всю нашу верству спутати?

— Їм лісів треба? Їм дурні потрібні. А дурнів вистачить. Побачиш, як вони розсмакують у тому, щоб не думати, не клопотатися, аби їм лиш привезли та поставили під ніс їжу і напої, як худобі.