Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

Надійшов урешті день 28 липня.

Війна!

Стоустою птахою понеслась вістка понад галицьку землю. Летіла понад подільські ниви, понад підгірські ліси аж до підхмарних вершків Чорногори. Бистріша від розставних коней, голосніша від весняного грому, забігала в кожний куток, у кожне місце, щоб кинути одно вагітне слово: війна!

В краю наче би в одну мить запалали тривожні віхи. Орач кидав на половині скиби плуг, звозільник не докладав снопів на віз, прачки вертали з брудним біллям з ріки. Тихе, спокійне галицьке село закітлувало, мов муравлище, коли над ним крикнути: «Комашки, комашки, ховайте свої подушки: татари йдуть!» В кожному селянинові відізвалась одідичена по батьках, захована в найдальший куток і призабута пам’ять татарського лихоліття. Кожний, сам не знаючи чому, боязко поглядав на схід, звідкіля його предки не раз і не два дожидалися орди.

Тієї днини не курилося, як звичайно, з сільських коминів. Кому в голові їда була?! Небувала, велетенська подія, яку живе покоління знало хіба з балачок здитинілих дідів про пруссаків чи Італію, сколихнула застоялими душами всіх, вирвала з хлібонасущної буденщини і казала бодай на хвилю забути про все, що досі мало одиноку і найбільшу вартість.

Не минула скоролетна вістка і Бужан. Від місяця село надслухувало, всякі поголоски з уст до уст передаючи. Молодші річники до війська покликали, але великого лементу в селі не було. Пам’ятав народ недавню мобілізацію, «як то нашому зі сербом за Боснію пішло». Нічого з цього не вийшло! Серби настрашились, і до війни не прийшло.

Але тепер воно інакше виглядає.

Цісар письмо до своїх народів написав, про війну сповіщає.

Ось на будинку громадської управи видніє оце письмо. Велика біла плахта, на якій чорними буквами виписана війна.

А щоб не було ніяких сумнівів, то цісарський підпис під цим стоїть.

Гурт селян під управою щораз збільшується.

Над’їде хтось із поля, то так і оставляє коні на дорозі, а сам з батогом біжить до гурту. Читають люди цісарське письмо і весь час головами потакують. А старий Федорій, що ще на Італію ходив, аж шапку зняв, мов перед образом святим.

Пригнений вагою літ, дід Федорій великим був приятелем цісаря і вірним сином Австрії. Все в біді та недостатку, тільки й добра зазнав, що при війську, як сам казав: дванадцять років, мов з батога тріснув! Прийшлося вертати домів, хоч і не було пощо і нащо. Вернув, оженився та віку при дітях доживав. Але свої найкращі літа, літа військової служби, все добром згадував. А вже найбільше — то війну з Італією. Де його не зачіпити, де не перестріти: «Діду Федорій, розкажіть що про Італію», — ставав і розказував. Спершу нове, а потім частіше те, що вже всі чули.

Тепер, коли люди читали маніфест австрійського цісаря, він стояв тихо, схиливши голову і слухаючи набожно цісарських слів, мов євангелія в церкві. Кожне з них вбивав собі добре в тямку, бо це ж не що-будь, але цісарське письмо!

Скінчив хтось читати, і на мить стихло біля громадської управи. Мимохіть очі всіх звернулись на діда Федорія, мовби ждали від нього чогось.

Дід підняв голову і випростувавсь, наскільки йому згорблена працею спина позволила. Сірі пригаслі очі заблимали якимись огниками, а стрепіхаті брови мигнули на чолі.

— Война! — сказав твердо і рішучо. — Война!!

Довкола залягла ще більша тиша. Всі немов застигли на місцях. Ніхто й ворухнутись не смів…

— А дуже там на ній страшно? — спитав нараз якийсь хлоп’ячий голос і відразу прогнав гнітючу тишу.

Дід подивився в ту сторону, звідки впав запит, і засичав:

— Думаєш, що так, як на весіллі, коли стануть хлопці до бійки?! То, сину, не є жарт.

Далі махнув рукою, помовчавши хвилинку:

— Але не бійся. Що теперішня війна до тамтої! Колись, бувало, куля з кріса то була куля. Діру виверчувала таку, як зубом від борони. А тепер що?! Видів я теперішні кріси. Мізинного пальця в дуло не встромиш.

— Встромити не встромить, але забити, то вона ліпше заб’є, як тамта груба! — сказав хтось із гурту.

— Заб’є, як поцілить у серце або в голову, а як у руку чи в ногу, то й знаку не буде. Не та війна, що давніше бувало… Приходимо ми раз до італійського села, Верета називалося. Тихо, спокійно, ніби ніякої війни нема. Наш капітан, німець, лютер був, а гострий як бритва. Бувало, за що-небудь, то хлопців на дерева підтягав. Але раз то таки мало сам зі світу через те не пішов. Вкрав був котрийсь гуску…

— Чекайте, пане Федорій, — перервав йому хтось делікатно, — а як генерали на войні: гинуть так, як і прості вояки?

— Не так, бо їх менше. Але буває часом. Вони на конях, то їх здалека видно. А як ворог підступить і зможе засягнути, то найбільше на них б’є. Та вже кому як кому, а музиці найгірше. Ти бодай маєш кріс, стиснешся плече о плече з другими і йдеш хоч би чортові в зуби. А вони тільки труби мають. Кулі свищуть, гармати огнем ригають, а ти, музико, грай! Багато з них паде — найгірша служба.

— А той, що прапор несе?

— Той найхутше гине, бо на нього всі мають око. Але бодай є за що гинути, сказано: прапор несе!

Коло діда Федорія робилося щораз то більше глітно. Як давніше ніхто вже й слухати не хотів дідових воєнних історій, так тепер кожне його слово було важне і цікаве. Війна перестала бути чимсь далеким, за горами літ захованим, а станула перед селом і зазирала в кожну хату….

— Діду, скажіть, а як можуть так генерали знати, хто куди що? Таж то можна за хатою притаїтися, за копицею сховатися, за корчем засісти. Відки вони довідаються?! — спитав знову якийсь молодик.

Дід Федорій зморщив брови.

— Йди, дурний. Все то на папері. Такі мапи мають, що й наше село, і твоя хата геть усе є на них. Подивиться і вже знає.

Ті з господарів, що в війську служили і хоч не на війні, то на маневрах були, притакували за дідом.

— Правду кажуть Федорій.

Тільки щодо війни, котра з них страшніша — теперішня чи колишня, не могли з дідом погодитися.

— Вже що не говоріть, — каже один з них, — але тепер війна страшніша. Перше, заки набив кріс, заки стрілив… А тепер п’ять разів стріляє і зараз знову наладує.

— А гармати?! — додає другий. — Та то йде громом. А скоростріли?! Знаєте, що то є? За п’ять мінут куреня нема!

— Говоріть