Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

місці і так, начеб змінила форму. Розрослася вшир і вдовж.

«Може, це корч?! — подумав. І зараз за цією думкою прийшло переконання: — Напевно корч. Може, ворог не був би ждав спокійно на кулю. Був би втік або кинувся на нього...»

А щоби себе заспокоїти зовсім, підступив наперед і руками діткнувся мокрого листя на смирнім корчику ліщини.

Засміявся сам до себе. Чи мало мав подібних випадків зорової омани ще за спокійних часів. Не раз ходив з дядьком під ліс на дики. Бувало, хмара закриє місяць, зірветься вітер і вмить оживає сонний ліс. Здається, таки цілком виразно чути, що йдуть лісом дики. Ось навіть один з них уже чорніється на сіножаті. Докладно видно, як головою крутить, підносить рило догори, вітрить... Раз навіть бахнув у такого дика, а потім показалося, що це був корчик тернини. Він тільки тому перемінився в дика, що було темно, і тому рухався, що так хотів молодий мисливий.

Спомин про любі хвилини розігнав на часок московські привиди. Зварич успокоївся і дав думкам волю. А вони вітром понеслися в далекий, незнаний Відень...

Що робить тепер його дівчина, його Наталка синьоока? Що робить у великім, чужім місті? Як почувається серед незнайомих і чужинців, як живе і де ходить?.. Написав би до неї, та нема змоги листа передати. А переслати нема як. Раз — що пошти ніякої, а друге — що адреси не знає...

Хотів би розказати їй про все, от хоч би про нинішню ніч, темну, непривітливу й таємничу. Як стояв на стійці біля незнаного гірського села, над диким потоком, у холодну осінню ніч, а довкола не було нікого, тільки він і кріс... Кожної хвилі міг надійти ворог і кинутись на нього...

Думка про ворога, про можливість нечайного нападу збудила Зварича з задуми. Похилена голова піднеслась, очі глянули перед себе і побачили...

Вже не на три, але на крок перед Зваричем стояла якась постать... Висока шапка на голові, на плечах кріс... Закліпав очима, думаючи, що це знову зорова омана. Але ні!..

Темна постать виразно відбивала на тлі ще чорнішої темряви. Ось навіть багнет на крісі маячить. Видно його, а радше тільки чути, хоч як близько.

Зварич знав, що московські багнети інакші, як австрійські.— довші і тригранні. Не раз на цю тему йшли балачки між стрільцями, і тоді всі обурювалися на московський «штик», а хвалили австрійський багнет, так ніби то не все одно, яким багнетом чоловіка проб’ють.

Темна постать, що з’явилася перед Зваричем, стояла непорушно, обернена плечима до стрільця, не причуваю чи навіть, що крок за нею хтось є. Досить було стрільцеві простягнути руку, щоб діткнутися таємничої з’яви.

«Спробую»,— подумав Зварич і почав витягати руку в сторону «штика».— Коли тригранний, думав собі, — то це напевно москаль!»

Рука обережно і помаленьку доповзла до багнета, і пальці діткнулися заліза. Тригранне! Нема сумніву, що москаль, і то козак, бо на голові висока кучма!..

Що робити? Стрілити, пробити багнетом, крикнути, щоби піддався?!.. Кожна думка була добра і кожна була зла. Стрілити?!.. Ану ж у лісі є їх цілий відділ. Пробити багнетом!?.. Напевно закричить страшним голосом. Візвати, щоби піддався!?.. Досить одного кроку вбік — і пропаде в темряві...

Минали секунди за секундами, а Зварич не рішався. Серце молотом гупало в грудях, руки дрижали від хвилювання. Здержував віддих, щоби ворог не почув його.

Нараз щаслива гадка!.. Просто вхопити козака, як оберемок сіна, і, заки опам'ятається, дотаскати до буди.

Тихесенько спер кріса на дерево і в одну мить підхопив упів козака. Всю силу, яку мав, вислав у руки і оплів ними ворога, як залізним обручем. Зловлений ворог дико рявкнув. а далі безвільно повис, як мішок полови. Не пручався, не старався висвободити рук, ні не ставив опору.

Зварич затиснув зуби, приляг головою до плечей свого бранця і доніс його наперед себе в сторону буди. Нічого не пам’ятав, нічого не думав. Забув і про те, що за деревами можуть бути товариші полоненого, які кинуться на відсіч. Одно тільки знав: тримати сильно і донести до своїх.

Ось і буда... Не випускаючи з рук своєї жертви, кликнув півголосом:

— Товариші! Вставайте!

Видно, його клик був досить сильний, бо в буді зразу побудилися і без питання почали вилазити надвір. Перший Качур, потім Перфецький, а вкінці Леонтинський...

— Що, що таке? — спитав заспаний Перфецький.

— Москаля зловив! — відказав Зварич, останками сил притримуючи полоненого.

Це відразу протверезило заспаних. Вони розскочилися і викинули кріси на «готов».

— Пускай його! — прошипів Перфецький.

Зварич пустив і собі відскочив.

— Руки вгору! — крикнув до москаля Перфецький.

Москаль ані не рушився. Тільки голосно сік зубами зі страху і трясся, мов у пропасниці, аж тремтіла кучма на голові.

Буда, де примістилася стрілецька сторожа, була на вільнім місці, і там все-таки видніше було, як під лісом. Тому й полоненого можна було ліпше побачити.

Перфецький перший знюхав щось непевне. Підступив ближче і докладно придивився до шапки.

— Мадярський жандарм! — сказав і розреготався. Зварич і собі підійшов.

Перед ним стояв, правда, полонений, правда, перестрашений, але не москаль-козак, тільки мадярський жандарм. Високий чорний капелюх з когутячими перами виглядав поночі як козацька кучма, а тригранні багнети мали також мадярські жандарми.

— Що ви тут робите? — спитав Перфецький жандарма по-німецьки.

Мадяр, видно, і собі доглянув, хто це його взяв у полон, бо відзискав мову.

— Мадяр катона! Мадяр ембер! — почав представлятися, живо вимахуючи руками.

Хлопці, почувши мадярську мову, вспокоїлися зовсім І обступили жандарма. А він то сміявся по-дурному, то щось швидко пояснював своєю рубаною мовою. Одно слово повторялося в нього щораз: Лібугггоора.

Перестрашений жандарм вимовляв це слово так якось таємничо, натискаючи «г» і продовжуючи «о», що хлопцям мороз ішов поза шкірою. Здавалося їм, що це або якась величезна сила ворогів, або якась страшна подія...

Лібугггооора!!..

Розмовитися з ним не можна було ніяк. Він знав стільки по-німецьки, що стрільці по-мадярськи. Але таки вкінці довідалися хлопці, що це таємниче слово — це Либухора, село біля Гусного, з якого жандарм вертався. Хлопці не знать чому силувалися говорити з мадяром по-німецьки, хоч могли з рівним успіхом послуговуватись українською, французькою чи японською мовою. Щастя, що на тім скінчилося. Бо могло статися ще гірше, коли б Зварич був виконав першу думку і дзюгнув мадяра багнетом. Радий був, коли жандарм почав прощатися.

Аж дивно йому стало,