Читати книгу - "Посол мертвих"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона розповіла мені, яка навколо нудьга: і війна, і життя, і чоловіки, котрі її наймають. Мало що її мучило, ніщо не дивувало. Вона була готова до всього, жоден чоловік не змушував її серце битися пришвидшено, жоден ранок не викликав запитань, що буде далі. У її житті пори року не мінялися — так вона мені сказала. Одного разу її поцілував чоловік, і вона дала йому ляпаса. Гадала, що він із неї сміється. На подив повії, той не вдарив її у відповідь, а провів із нею ніч. Він мав тонкі вуса. Скидався на британця, хоча, безумовно, був німець. Виявився парашутистом.
Наступного ранку він запросив її покататись у літаку. «Можемо разом спуститися з неба», — запропонував він. У літаку вона ніколи не бувала, парашутом не користувалась і поготів, але хмар торкнутися завжди мріяла. Він божився, що це абсолютно безпечно. Вони випили — під час війни майже всі ходили напідпитку — і знайшли якихось теж не дуже тверезих знайомих, котрі могли їм улаштувати катання в літаку поблизу.
День був ясний, безхмарний. З ними було ще кілька дівчат із військовими. Військові швиденько розповідали дівчатам, що треба робити, як приземлятися.
Тоді він допоміг їй надягти парашут, щось до нього причепив, мотузку чи що, вже не згадаю, — і вони стрибнули, взявшись за руки. Він смикнув за обидва шнури одночасно. Тільки в нього не розкрився парашут. Вона пам’ятає, як над нею розкрився купол, смикнувши її вгору так швидко, що вона випустила його руку.
Вона казала, що пам’ятає його крик: «Що мені робити?!. Що робити?!.» — по-німецьки. Казала, що, якби мала ніж, перерізала б стропи на своєму парашуті. Натомість дивилася, як красиво наближається земля, а приземлившись, зламала ногу і довго пролежала в полі, доки змогла доповзти до якоїсь ферми…
Емігранти завжди говорили про місця, яких ніхто з нас, дітей, не бачив, і їхні історії ми навіть не завжди могли собі до ладу уявити з їхньої мови. Ті події відбувалися десь невимовно далеко від наших домівок, не завжди були зрозумілі та зв’язні. А що ж сталося з парашутистом? Чому дівчина не загинула? Для нас той старий світ був то Атлантидою, то країною Оз, то островом Диявола; в думках наших батьків він займав стільки простору, що стояв залізною завісою поміж нами і ними. Наш близький та зрозумілий світ — реальність, яка кишіла бджолами, яскраво-помаранчевими саламандрами й метеликами пастельних барв, — для них був такий самий далекий, як для більшості з нас їхні поневіряння. Емігранти перебували немовби в полоні тунельного бачення і рухались у часі, не випускаючи з ока якогось давно минулого моменту. А тим часом навколо нас буяло американське літо. Ми кривлялись і штовхали одне одного ліктями — та від дорослих сховатися було годі, й вони все одно змушували нас читати вірші рідною мовою: «Тільки я, мов окаянний, і день і ніч плачу…» Хто це? Чого він плаче? Вони нам і розповідали, та все вилітало з голови кудись навздогін за іскрами багаття — в нічне небо, повне зірок і супутників. Тільки Алекс і Пол не сиділи з іншими дітьми. Круки ходили зграєю, тулились одне до одного коло вогню, як вовки на відпочинку.
Після ватри дітей відсилали спати, хоча кому рано засинається в горах? Коли двері зачинялися, я підходив до вікна і дивився, як кажани літають над верхівками дерев, а над полем — світляки: неначе мільйони очей підморгували мені. Я думав про молитви, які щойно проказав: «Отче наш», «Богородицю», Ісусову молитву, — всі вони такі гарні, завдяки їм мені не було страшно, бо кожне моє слово було почуто. Вони весь час були біля мене. Були й у кімнаті, й надворі, там, де світлячки. Вони оборонять нас від росіян. Вони допоможуть моїм тіткам і двоюрідним вибратися зі старої країни. Я завжди додатково читав «Богородицю» за бабусю, батькову матір, котрої не бачив ось уже п’ятнадцять років. А тоді дивився в темряву, чекав, коли відчиниться світ і з тіней вийде бабуся.
Моє ліжко стояло в кутку під тією стіною, за якою мешкали Круки. Іноді мене будив галас у їхній кухні: крик Алекса, лайка Пола, бурчання Льва. Я знав, що батько їх б’є. Більшість батьків била своїх дітей. На тих, хто, як мої, цього не робив, дивилися зверхньо, як на слабких.
Коли Лев не грав у футбол, то походжав околицями зі сигарою в зубах, низько насунувши на очі дашок кашкета. Судини на його біцепсах були фіолетові. Я, бувало, дивився на шрам у нього під оком — подейкували, що то слід від кулі.
Алекс про биття ніколи не говорив, навіть коли в нього на щоці вилискував синець. Було важко уявити, як від такого удару не тріснула кістка, — вилиці Алекс мав тонкі та кутасті. Натомість він нервово про щось торохтів і вів до криниці біля сараю, де, за чутками, минулого літа потонула дівчинка. Алекс розповів: кажуть, ніби хтось її туди штовхнув. Але хто — невідомо. Він стверджував, буцімто її можна навіть почути, якщо прислухатися. Ми пропихали голови в темну яму і слухали.
— Чуєш? — питав він.
Тільки жаби.
— Вона намагається розказати, хто її штовхнув. Слухай!
Я щосили прислухався, та не чув нічого.
— Ти що, не чуєш? — хитав головою Алекс. — Слухай, а знаєш що?
— Що?
— По-моєму, вона твоє ім’я називає.
І, вишкірившись, він біг геть.
Ця штука мене засмутила. Ну, звідки тій дівчинці знати, що мене звати Ніколас? Може, ми бачились у школі чи в церкві? Пізно ввечері я спитав маму, що вона про це знає, — і вона запевнила, що Алекс мене розіграв.
Того першого літа Круки ще навчили нас гратись у таємну поліцію. Треба було тягти жереб, хто буде мирний мешканець, а хто — шпигун. Кожен знав тільки те, хто він сам. Одному з гравців випадало бути «тілом». «Тіло» десь ховалося: в ідеалі — глибоко в лісі, — та перед тим лиш одному гравцеві казало, де саме. Гравець, котрому «тіло» розповіло свій секрет, міг бути і мирним мешканцем, і шпигуном. Той, хто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посол мертвих», після закриття браузера.