Читати книгу - "В пошуках правди, Кетрін Огневич"

Морквинка

Після розповіді міссіс Санчес я дізналася про те, що сталося після мого зникнення. Батько почав пити, пізно приходити додому. Піту довелося піти на роботу, щоб бодай як піклуватися про Оллі. Згодом Оллі почав отримувати стусанів від батька і намагався це приховати, проте Піт про це дізнався. Родина Санчесів робила все можливе, щоб їм допомогти, і, зрештою, їм вдалося позбавитися компанії вічно п’яного та злого батька. А він помстився хлопцям тим, що спалив власний будинок, аби їм не було куди повертатися. Наразі вони жили в сусідньому містечку та інколи приїжджали в гості до Санчесів.

Щодо мене… Що ж, Піт повідомив про моє зникнення в поліцію. Звісно, я не почула від міссіс Санчес жодного слова про портал, в якому я зникла три роки тому. Отже мій брат нікому не повідомив, яким насправді було моє зникнення. І мені нема за що його звинувачувати, адже якби він розповів всім правду, його вважали б божевільним... Піт сказав, що я посварилася з батьком і після цього зникла. Пошуки тривали півроку, але потім їх припинили. А через якийсь час мене визнали мертвою. Отакі новини, друзі…

Сказати, що я була в шоці від розповіді міссіс Санчес, певно було б переменшенням, еге ж?

Проте від неї я дізналася, де саме зараз мешкають мої брати. Міссіс Санчес хотіла, щоб я звернулася до поліції і моїм рідним повідомили радісну новину, але я попросила її цього не робити. Чому?

Ну, по-перше, не хотілося б зараз перебувати на допиті, де мені доведеться брехати про те, що я була зовсім не на Землі. По-друге, ще не вистачало, щоб про це якось дізнався батько – хто знає, що в нього в голов зараз коїться… Зараз мені не потрібна зайва увага. Зрештою, я не планувала залишатися тут надовго – на мене ще чекала подорож до Нью-Йорку, де я мала знайти латаріанську принцесу.

Тож мені довелося попрощатися із міссіс Санчес і я вирушила до сусіднього міста, де зараз мешкали мої брати. Першим я вирішила відвідати саме Піта. Ховаючи обличчя під каптуром, я змогла дістатися до будинку, де він живе. Я постукала в двері, проте їх відчинив не мій брат, а якась незнайома дівчина.

- Доброго дня. Чим можу допомогти? – одразу почула я від дівчини, яка сором’язливо торкалася свого халату.

– Доброго дня. Я шукаю Пітера. Він вдома?

– Вибачте, а ви хто? Наскільки я знаю, ми не чекали на гостей, – приємний тон одразу змінився на ворожий, що викликало в мене посмішку. Ого, а дівчина охоча до ревнощів! Цікаво, що вона вже собі там придумала в своїй голові?

– Я… Мені дуже треба з ним поговорити.

– Тоді припиніть ховати своє обличчя й скажіть хто ви! – сердито пирхнула у відповідь білявка.

– Не можу. За мною стежать і… Буде краще, якщо ви його покличете. Скажіть, що з ним хоче поговорити Морквинка. Він зрозуміє…

Точніше, я сподівалася, що Піт зрозуміє. Адже Морквинкою він мене називав, коли я була ще зовсім маленькою. Дурне прозвисько колись мені подобалося. Проте, як я подорослішала, моя думка змінилася, адже брат тільки й робив, що кепкував з мене через мій колір волосся. Проте, це певно доля всіх руденьких…

– Морквинка? Але ж це… – В очах дівчини промайнув подив і вона зробила крок вперед. – Він так називав лише одну людину, але вона загинула кілька років тому. Тож покажіть своє обличчя!

Нічого собі! Він їй такі подробиці розповів про мене? Отакої! Не думала, що Піт може бути таким вдівертим з кимось. Адже, як я вже й казала, брат тільки й робив, що підколював мене й знущався. Втім, так було не завжди. Колись ми дружили і наші стосунки були зовсім іншими, майже такими як з Оллі.

Я озирнулася на всі боки, перевіряючи, чи нікого нема на поверсі, і зробила крок назустріч. Трохи припідняла каптур і дівчина ахнула від подиву.

– Неможливо! Ти ж… ти…

– Як я вже й казала, за мною можуть стежити. То ж Піт вдома чи ні?

– Т-так, звісно, заходь, – дівчина впустила мене всередину, а потім зачинила двері. Всередині було доволі непогано – невелика квартира-студія з сучасним ремонтом, доволі простора й світла. Дизайн інтер’єру чимось нагадував один з ескізів Піта, які я бачила вдома, коли одного разу поверталася додому на канікули з коледжу. Цікаво, хто розробляв дизайн? Він чи хтось інший? Зрештою, я могла й помилятися…

Мій погляд зупинився на комоді, де було декілька світлин. На багатьох з них буз зображений Піт зі своєю дівчиною або ж з Оллі та своїми друзями. Але я ледь стримала сльози, побачивши наші дитячі фотографії, де я була разом з братами та матір'ю. Отже, він не забув...Дівчина погукала Піта, поки я оглядала квартиру. Зрештою, я почула знайомий голос брата:

– Рей, не смішно! В тебе кепськи жарти. Яка ще до біса Морквинка?! Це напевно хтось вирішив пожартувати, проте…

Я якраз озирнулася та скинула каптур худі, яке запозичила у міссіс Санчес і побачила брата. Він став значно вищим та геть змінився. Зараз його волосся було значно довшим, ніж я пам’ятаю, і було зібране в гульку. Переді мною стояв справжній красень, який точно стежив за своїм тілом, відвідуючи спортзал. Останнє було очевидним через те, що він був лише в шортах.

– Ну, навіть не знаю, як мені тепер тебе називати. Чи досі називати Кактусом, чи то вже Красунчиком, – тільки й сказала у відповідь, поки брат розгублено дивився на мене, затамувавши подих.

– Кессі? Морквинко, це дійсно ти?

Брат зробив крок назустріч, а я лише засміялася. Хто я така, щоб так жартувати над ним, врешті-решт.

– Ні, Пітере, це мій привид, який буде тебе переслідувати до кінця свого життя! Здається, я таке казала десь у шостому класі, коли ти тільки й робив, що кидався в мене морозивом.

Хлопець зробив ще один крок, наче не вірив своїм очам. Проте, після моїх слів він ледь не задушив мене у своїх обіймах.

– Ой, лишенько, ти що, хочеш, щоб я таки доєдналася до мертвих? Дихати ж нема чим, Красунчику! – пискнула я, намагаючись хапнути більше повітря.

– Повірити не можу! Жива… Ти жива, Кес! – Натомість брат не відпустив мене, а ще й закружляв мене по всій квартирі, сміючись разом з Рей. Цікаво, це якесь скорочення? Треба буде потім в неї спитати…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍