Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

діяльности, відповідно — масштаби заходів, які необхідно вжити для нейтралізації антидержавного (антимосковського) вогнища.

Київські цекісти й чекісти ламали собі голови над тим, як переконливо пояснити Москві появу такої незвичної інтелігентської організації, тому спрямували до Львова спеціяльну групу для докладнішого вивчення ситуації на місці.

Наглядач відімкнув двері й наказав:

— Лук’яненко, на вихід!

Я вийшов з камери.

— Руки за спину, — скомандував наглядач, — і коридором — вперед!

Наглядач був позаду. Повернули до іншого коридору. Там до нас приєднався ще один наглядач. Спинилися біля потрібних дверей. Один із них зайшов до кабінету, другий вартував мене. Перший за хвильку повернувся і наказав:

— За мною!

Я ступив за ним до приміщення.

— Дозвольте йти? — звернувся наглядач до одного з цивільних з білою краваткою на яскраво блакитній сорочці, що сидів за столом — явно старший у цій групі.

— Ідіть, — відповів той.

Я окинув оком приміщення: це була не камера, а досить простора кімната з великим столом навпроти вікна і низкою напівм’яких стільців уздовж стін. Неподалік столу сиділо три особи в чорних костюмах. Один, як я собі зауважив, — з довгим горбатим носом, другий — явно професор, третій — як пояснив старший — заввідділом (якого відділу він не уточнив). Навпроти сиділо ще кілька осіб у цивільному одязі, схоже — менших звань і рангів. Старший, що сидів за столом, повідомив, що керівництво ЦК КПУ послало їх з Києва, аби познайомитися зі справою Лук’яненка. Назвав своє прізвище та ще одного, що сидів поруч, і, вказавши на інших, сказав, що вони з ЦК КПУ.

— Ми попросили начальника обласного управління КДБ Шевченка організувати нам зустріч з вами без слідчих, бо навіщо, щоб вони нашу розмову використали у слідстві проти вас.

— А чого це, — запитую я, — ця справа зацікавила аж ЦК?

— Ну, та ваша справа непересічна вже тим, що ви східняк і майже все свідоме життя жили в російському середовищі і в самій Росії. Ви ж не можете заперечити, що в Україні люди живуть краще, ніж в Росії, Білорусії, на Північному Кавказі чи в Азербайджані, то для чого ж відокремлювати Україну? Нелогічно!

— Державні закупівельні ціни, — почав я, — що їх Москва встановлює на закупівлю зерна в колгоспів, наприклад пшениці, для України втричі нижчі, ніж для Росії — це ж грабунок України!

— Наша партія діє справедливо. Що закупівельні ціни різні, це свідчить про те, що різні природні умови. За одних й тих же людських затратах урожай в Україні втричі більший, ніж у Росії, але ж держава платить людям, а не природі. Як же можна однаково платити українцям і росіянам, коли українці вклали втричі менше праці?

— Неправда, — заперечив я, — що однакова праця українця і росіянина дає українцеві втричі більший урожай. Українці справді працюють вміліше, краще від росіян, правда, що українська земля родить краще, але це не тільки тому, що вона ліпша, але й того, що українські руки дбайливіші. Партія не лише відбирає в українців той додаток врожаю, що походить від природи, а й той, що походить від їхніх роботящих рук, а це несправедливо.

— Якщо встановити однакові закупівельні ціни, то життєвий рівень в Україні підніметься значно вище порівняно до інших регіонів Союзу і сюди рине маса народу з інших його республік, а цього допустити не можна. З точки зору загальносоюзної це було б несправедливо.

— А справедливо Україну грабувати? Ви ж перетворили її на колонію!

— Ну що ви — “на колонію”! Україна — рівноправна республіка. Звідки ви взяли, що вона колонія? — питає старший.

— Я зробив дуже просто, — відповідаю. — Узяв політичний словник, знайшов слово “колонія”, прочитав дефініцію і кожен пункт її приклав до становища України. Радянський словник визначає колонію як країну, що не має своїх незалежних законодавчої, виконавчої і судової влад, не має своїх збройних сил, не має своєї внутрішньої політики, у тому числі не має своєї грошової системи, не має своєї зовнішньої політики.

Радянська Україна не має своїх незалежних органів влади, не має своїх збройних сил, не має своєї ні внутрішньої, ні зовнішньої політики, тобто вона має всі ознаки, що їх словник визнає за необхідні ознаки колонії. Це означає, що Радянська Україна є колонія. Ці міркування логічно прості, логічних помилок тут немає, тому й висновок правильний.

— Ви, — каже старший, — підходите формально.

— Ні, я підходжу логічно.

— Радянський словник, — заперечує він, — має на увазі колонії буржуазних імперіалістичних держав.

— Логіка, — кажу я, — як і математика, не класова і не політична наука, а словникова дефініція універсальна, і вона однаково застосовується як до Африки, так і до СРСР.

— Та що ви з ним панькаетесь?! — раптом закричав горбоносий до старшого. — Ви ж бачите, що цей націоналюга Лук’яненко ненавидить усі радянські народи і розпікає міжнаціональну ворожнечу.

— Як я розпікаю ворожнечу? Де ви це бачили? — почав було виправдовуватися, та його перебив заввідділом (напевно, якимсь кадебешним).

Він притишеним голосом процідив крізь зуби:

— Може, ти не служив в австрійському місті Баден у розвідрадіодивізіоні і не знаєш про антирадянський напис над гаражем? Може, ти не служив у п’ятому полку зв’язку в тому ж Бадені і непричетний до вбивства націоналістами комуніста старшого лейтенанта Павлова? Може, ти не служив у Мйодлингу і не знаєш Солдатенка? Може, ти не дружив зі своїм командиром капітаном Ткачовпм — американським шпигуном і зрадником нашої батьківщини? Ти ж спеціяльно із радиста перекваліфікувався на шофера, щоб мати змогу їздити в американську зону окупації. Що, скажеш, що не їздив у американську частину Відня? Професор вищої партшколи шукає пояснення причин твоєї зради у зміні світогляду, а вона — у твоїй совісті. Ти безсовісно продався американській розвідці ще 1948 року разом з капітаном Ткачовпм — ось де коріння твоєї зради!

Обвинувачення, що навально сипалися на мою голову, вимальовували перед очима одну картину за другою з мого далекого солдатського життя в Австрії. Спиною побігли сироти, потім — струмочки холодного поту. “Хоч би ж не почервоніти!” — думав, а тим часом зблід. Блідість не так помітна. Я справді 1946 року (коли стояв на варті гаража) присмерком видряпав багнетом на поштукатуреній стіні антисовітське гасло. Пост здавав уночі. Чергова зміна гасла не помітила. Мабуть, помітили вдень. А може, аж на другий