Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Розділ 2. Чому він

Ксюша 

До бару я встигла забігти в останню хвилину. Службові двері тихо клацнули за спиною, зачиняючись. Я навшпиньки прокралася до роздягальні, але там мене вже чекали.

– Це ж треба, – роздався монотонний голос. – Навіть не спізнилася.

– Я теж рада тебе бачити, – хмикнула я, проходячи повз Стаса.

Шкода, що минулий адміністратор, милий і добрий хлопець, звільнився. Стас же прискіпувався до кожного працівника. Кинувши на нього швидкий погляд, я пройшла до своєї шафки, щоб залишити сумку і перевзутися.

– Не затримуйся. Сьогодні повна посадка, – кинув він і вийшов за двері.

Клянуся, на наступний день народження я подарую цьому хлопцю секундомір.

Вдягнувши фартух і затягнувши волосся тугіше, я поспішила до залу. Стас не збрехав – в залі не лишилося жодного вільного столика. Я помахала Ані, з якою працювала на зміні разом, і взялася за роботу.

Обличчя, замовлення і розмови зливалися в єдиний калейдоскоп. Я плила в часі, вслухаючись в спокійну музику з динаміків. Всі думки лишилися за порогом роздягальні, і я раділа цьому. Тут я могла забутися і викинути з голови будь-які проблеми. Лише почувши власне ім’я, я виринула на поверхню.

– Ксюша, вірно?

Озирнувшись через плече, я придивилася до компанії, на чий столик щойно принесла замовлення. Троє хлопців. Обличчя того, хто покликав мене, здавалося знайомим.

– Ми знайомі? – уточнила я.

Виявилося, що це колега Лери, Матвій. Охайна чорна сорочка і зачесане назад волосся надавали йому інтелігентного вигляду. Саме він з другом – горою татуйованих м’язів з похмурим обличчям – підвезли вчора Леру з Лізою додому.

Дивно, як я не впізнала їх ще в клубі. До нашого бару вони приходили часто.

– Як Лера після вчорашнього? Здається, вона випила чимало, – поцікавився Матвій.

Ну, все зрозуміло. Навіть шкода хлопця – після Єгора Лера нікого не підпускала до себе близько.

– Дівчино, можна вас? – покликали за сусіднім столиком. Я кивнула.

– Аспірин і сон творять дива, – відповіла я Матвію і швидко відійшла. Прискіпливий погляд Стаса стежив за мною повсюди.

Лише під кінець зміни видалася вільна хвилинка. Я практично заповзла до кухні. Вуха заклало від контрасту – в залі грала спокійна музика, а тут – хардрок. І ніби цього було мало, шеф-кухар гримів каструлями, шукаючи потрібний розмір.

– Куди ти знову її переставив?.. О, привіт, малеча, – сердитий тон Якова одразу пом’якшав, щойно він помітив мене. Його помічник помахав мені і кинувся шукати потрібну каструлю.

Я пройшла до стільця в кутку і впала на нього, знесилено прикривши очі. Навіть Стас не міг дістати мене тут – у царстві цього суворого, але класного дядька. Він рідко до кого ставився люб’язно, але мені пощастило.

– Привіт, – всміхнулась я. – Як справи?

– Як завжди, – буркнув він, кинувши невдоволений погляд на Женю. Той досі порпався в тумбах. – А в тебе? Голодна?

– Вона завжди голодна, – пробурмотів хлопець. Я кинула в нього прихваткою, що лежала на столі поруч.

– Не відволікайся, а то будеш мити весь посуд вручну, – гаркнув на нього Яків. Женя одразу скис і сховався під робочою стійкою.

Яків тим часом взяв чисту тарілку, наклав на неї всього потроху і простягнув мені разом з виделкою:

– Їж. Не слухай його.

– Хто його слухає, – пирхнула я, приймаючи тарілку. – Дякую. Що б я робила без тебе?

– Що-що? Одну локшину жувала б, – гучно розсміявся чоловік, повертаючись до готування.

Це точно. Мої страви їсти не зміг би ніхто.

Цікаво, якби батько був живий, вони з Яковом подружилися б?..

За розмовами і жартами я, нарешті, розслабилася. Це була моя тиха гавань – тут завжди все було стабільно.

Хвилин через десять голова Стаса просунулася у двері.

– Ось ти де. Перерва закінчилася, – озвався він.

– Тобі сюди не можна, – одразу замахав на нього рушником Яків. – Геть!

– Я й не заходжу, – пробурмотів він, зиркнувши на кухаря.

– Дай дівчинці поїсти. Вона скоро прийде.

– Не затримуйся, – попередив Стас, не зводячи з мене очей, як яструб. Я демонстративно запхнула шматок відбивної до рота. Він звузив очі, але зник за дверима.

Добре, що наш бар зачинявся об одинадцятій годині. Відпрацювавши чотиригодинну зміну, я переодягнулася і витягла з сумки телефон. Поки спала, він встиг зарядитися.

– Бувай, – Аня кивнула мені наостанок і поспішила додому.

Я в’яло помахала їй у відповідь і опустилася на дерев’яну лавку посеред роздягальні. Ввімкнувши звук, стала переглядати пропущені дзвінки і повідомлення. Пара повідомлень з соцмережі, пропущений від...

Зненацька телефон задзвонив прямо у руках. Я мало не впустила його на підлогу, відчуваючи, як заходиться серце. Та побачивши ім’я на екрані, ледь не кинула його вже сама.

Чорт, чорт, чорт. Нащо він дзвонить?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍