Читати книжки он-лайн » Міське фентезі 🌆🌟🔮 » Вовче прокляття, Марія Власова

Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

36
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 310
Перейти на сторінку:

Моя мама часто повторяла мені, що без батька ми не виживимо. Він дав нам дах над головою, годує і забезпечує нас всім, так що ми маємо терпіти. В нас просто нема вибору. Але мені завжди здавалось, що він є, та мама надто боялася його зробити. Інколи мені хотілось, щоб вона була як тітка Ніна – хитра і цинічна, але мама завжди була прямолінійною і надто доброю до всіх, навіть до тих, хто робить їй боляче. Вона жаліла батька, я бачив це, як і розумів, що вона бачить в ньому те хороше, чого зовсім нема. Напевне вона запевняла себе саму часто повторяючи, як сильно він нас любить і який він хороший. Їй було тяжко признатись в тому, що я і сам відчував: ми відчували себе вільними тільки коли його не було дома. Все моє життя було у клітці, нехай і в золотій. Ми за мамою були виключно доповненням образу успішного бізнесмена та обрізкового сім’янина, який він створював багато років. Ніхто не знав, що він коїв з нами за закритими дверми нашого заміського дому. Мама довгі роки мовчала і заставляла мовчати мене. Вона говорила, що це наша біда, наша ганьба, що він розізлиться, якщо ми комусь розкажемо. Говорила, що насправді він добрий, просто у нього проблеми на роботі. Та чи було це нашою ганьбою? В чому ми з мамою винуваті? В чому винен я? В тому, що родився, чи в тім що до сіх пір живий?

– Олександре, – рука дядька накриває моє плече, напевне він багато раз мене звав, але я не чув. В моєму мозку все ще лунає фраза, що недавно звучала, не для мене: «все це через тебе».

Ми зустрічаємося поглядами, дядько відвертається. Він почуває вину? Це була наша ганьба, мама казала мовчати, але я не послухав. Я сказав йому, сказав дядьку, який завжди балував мене, і мені навіть здавалось любив. Розказав, як за два дні до їх приїзду батько побив маму тільки через те, що вона поздоровалась з сусідом. Мама називала таку поведінку батька ревнощами, та як по мені це жахлива хвороба ліків проти якої нема. Я просив у дядька допомоги, щиро віруючи, що він поможе, та він не повірив мені. Сказав, що все це дитячі казки, і зробив дещо страшне – розказав про це моєму батьку. Тітка з дядьком поїхали, а до ранку ні мама, ні батько не дожили. Я звільнився з золотої клітки, але не став вільним, тільки сам став кліткою для чогось більш страшного, чим був мій батько. Вуйко Ігор знає, що він частково до цього причасний? Напевне догадується, його душить вина – це очевидно. Та хіба він винний? Чи варто винити в цьому когось крім себе і тої потвори, що всередині мене?

– Пішли, пішли, – дядько підштовхнув мене вглиб кімнати, закрив вхідні двері, щоб я не бачив того, що буде далі відбуватись на вулиці.

Бабуся вийшла з іншої кімнати, її теплий погляд окутав, як ковдра, вона зовсім не боялася дивитись мені в очі: не боялась ні мене, ні того, що всередині мене. Звичайна бабуся, в хустинці, старомодному платті з дивною вишивкою і рожевих гумових чоботах  – нічого дивного, та щось вона мені нагадала, чи може когось.

– Заходь, юначе, – вона пропустила мене першим  в маленьку кімнату без вікон.

Між іншим, в слабо освічену кімнату тільки одною товстою свічкою. Кімната в якій майже нема нічого, більше схожа на тюрму, на глиняних стінах якої сліди наче від пазурів. Може це і є тюрма? Трохи перелякано повернувся до жінки, а вона трішки посміхаючись запропонувала мені присісти на наче пожоване ліжко. Дядько і тітка лишились в попередній кімнаті, так що мені все більше здаватись, що ця тюрма для мене. Так вони вирішили позбавитись від мене? Довгий і гострий погляд бабусі грав на нерви, та я не хотів з нею розмовляти, як, втім і з ким завгодно із людей. Не хотів нікому пояснювати, як так сталося, що мої батьки померли, а я вижив. Не хотів навіть собі відповідати на це питання.

Вуйко Ігор поспішно розказав бабці історію мого життя, та слухала мовчки, наче і сама її уже знала. Навіть коли він вирішив розказати про те, який батько був насправді, вона ніяк не відреагувала. За те дядько виговорився, звільнив душу, та навіть не подумав про те, щоб просити пробачення. Для нього турбота про мене уже є його каяття, замість нікому не потрібних слів. Тільки от як довго він буде терпіти мене  – живе свідчення того, що його брат був зовсім не таким зразковим, яким хотів здаватися? Як довго він буде терпіти у своєму будинку вбивцю? Скільки б я не думав, намагався згадати минуле, ту саму ніч, це єдина відповідь яка приходить мені в голову. Не віриться, що мені всім років, а я вже подорослішав за одну ніч на багато років. Посидів, як дід, і заточив в собі жорстоку потвору, про яку ні розказати, ні думати не хочу.

– Доля в тебе не проста, – промовила бабуся нагнувшись до мене з теплою посмішкою.

– Ви зможете йому помогти? – тихо спитав дядько, в голосі його не було надії, він сам не вірив, що це можливо.

– Питання не в цьому, – бабуся торкнулася теплою, покритою морщинками, рукою мого підборіддя, так щоб я подивився їй в сірі неймовірно розумні очі.

– Так ви допоможете, чи ні?! – влізла в розмову тітка, не ховаючи свою нервозність.

– Питання в тому, – проігнорувала її бабуся, продовжуючи дивитись мені в очі, – що він зробить з нею, коли найде?

Її посмішка стала зовсім іншою, холодною насмішкою, настільки противною, що я вирвав підборіддя і припав до вуйка плечем.

Відьма, точно відьма. Очі повні мудрості та того, що звичайна людина знати не може. По спині пішли мурашки від власних думок.

– Про що вона говорить? – спитала тітка, ще більше нервуючи. – Ти взагалі кого найшов?! Несе якусь нісенітницю!

1 ... 3 4 5 ... 310
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовче прокляття, Марія Власова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вовче прокляття, Марія Власова"