Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Розділ 2 «Кухня»

Наша Колонія складається з кількох масштабних будівель, або того, що від них залишилося після численних природних катаклізмів (якщо вірити нашим Вчителям). Вся ця величезна територія оточена велетенською бетонною Стіною, що височить на двадцять метрів у небо та охороняє нас (звісно, знов зі слів Дорослих) від невідомих загроз ззовні. Хоча на маю думку, скоріш за все, ці ґрандіозні будівлі колись були частиною промислового району якогось великого міста, тепер же вони стали нашим притулком, нашим «домом», хоча слово «дім» звучить занадто тепло для цього убогого пекла з іржавого металу, пошарпаного бетону та потускнілого скла.

Серед вцілілих, шрамованих минулим будівель, можна спочатку виділити Адміністративні приміщення, що розташовані на північному сході, де мешкає персонал Колонії, а дехто й виконує свої суворі обов'язки, а також на півночі — Навчальні класи, де Дорослі діляться з нами знаннями старого світу, і (знов ж таки з їх слів) відкривають двері до нових горизонтів. Поряд з Навчальними класами розташовані Бібліотека, яка особисто для мене завжди була й є скарбницею мудрості, і Лазарет — оаза зцілення для тих, хто потребує допомоги. На цій же ділянці є Дитячий Садок — «домівка» для дітей від 2 до 6 років (більшість з нас розпочинає свій шлях в Колонії саме звідти, зі статусом «Ясла»).

Тренувальні зали та спортивні майданчики — наші полігони витривалості, де ми відточуємо свої навички захисту, боротьби та виживання — обладнанні на сході, неподалік від широкого Стройового Плацу, який розташований рівно посередині Колонії. Їдальня, з її прилеглою Кухнею, — місце, де ми з друзями періодично збираємося разом, щоб не тільки поїсти, а й поділитися думками та цікавими історіями, знаходиться десь посередині між територією Навчальних Класів та будівлею, де мешкаємо ми, Учні Колонії. Крім того в західній частині є здоровенна Пральня — залишки минулої цивілізації та свідок того, що ми піклуємося про охайність, чистоту та здоров’я, а ще Теплиці на півдні — наш своєрідний «символ надії на майбутнє». Але найвражаючою є, безумовно, Вишка, що височить над усім, навіть Стіною. І як кажуть нам Дорослі, «її «пильні очі» стежать цілодобово не тільки за всіма мешканцями Колонії, а й за горизонтом, чекаючи змін або загроз, що можуть прийти звідти, де закінчується наша реальність і починається велика невідомість».

У північно-західному куті Колонії, ніби трохи відокремленні від усього, знаходяться Житлові приміщення для Учнів, скромні, але функціональні, що забезпечують нам місце для відпочинку й мінімальних потреб. Насправді ми живемо в старій будівлі аеровокзалу, яка, вочевидь, під час руйнівного землетрусу була поглинута землею, і лише величезний, наче сплющений, циліндроподібний дах, з якимось незрозумілими іржавими механізмами та трубами, виривається на поверхню. Великі двері, що вирізані в боці споруди, слугують входом до нашого «підземного світу». Зовні наша «домівка» особисто мені нагадує останній вдих «дива минулої цивілізації», що бореться за життя. Вражаюче видовище!

Природнього освітлення всередині нашої оселі немає, зате, завдяки деяким відновленим технологіям, приємне блакитне світло подекуди виливається з стель і стін, м'яко огортаючи простір, а тому нестачі світла не відчувається.

Житлове приміщення поділене на два крила: ліве — для дівчат, праве — для хлопців. Всі кімнати Учнів розраховані на трьох мешканців. У нашій кімнаті з Еббою третє ліжко порожнє... і це завжди нагадує мені про невблаганний хід часу та зміни, які він приносить... Колись це місце займала номер «19-27» — цікава таємнича дівчина, з якою, на диво всім, я знайшла спільну мову. Але коли моя старша сусідка по кімнаті набула статусу «Дорослий», її забрали…  Деякий час, до появи Ебби, я жила сама. Новеньких до мене не селять, а «старенькі» Учні, що знають мою історію, тримаються осторонь. Безумовно, це створює певну атмосферу ізоляції, але водночас і незалежності. Коротше, мене це влаштовує!

Тісу не пощастило з сусідами по кімнаті — він ділить простір з двома братами-близнюками номерами «20-27» та «20-38», яких спочатку за їхній величезний розмір, коротке волосся мідного кольору та широкі й плоскі обличчя з маленькими очима, що ховалися під густими бровами, я прозвала «Орангутангами». Але після того, як мені трапилась на очі, а потім запала до душі книжка «Пригоди Аліси у Дивокраї» Льюїса Керрол, то ці йолопи отримали нові прізвиська — «Круть--верть» та «Верть-круть». Бо, так, на вигляд вони були нереально великі та м'ясисті... Але запевняю, в них це зовсім не м'язи, а всі признаки раннього ожиріння, бо не варто так налягати на борошняне! І я знаю, де вони його дістають.

Так от, колись ці покидьки намагалися знущатися з Тіса, але всі їхні спроби були марними. Мій друг, хоч і менший за розміром, але має в собі силу та відвагу, якої завжди вистачить, щоб дати відсіч. Тому його рішучість та непохитність, плюс моє «невелике» втручання змусили братів відступити. Так, потім я провела дві доби в Карцері, але це було того варте! З того часу «Круть-верть» та «Верть-круть» відстали від Тіса, намагаючись ігнорувати його існування, що лише полегшило життя всім у кімнаті.

Також треба напевно сказати, що особистих речей у нас майже немає. Одяг, їжу та деякі засоби особистої гігієни нам видають Дорослі, а доставляється все це за допомогою монорейки. «Скарби», які новоприбулі діти привозять із собою взагалі стають тут «валютою». Іграшка, книжка, навіть стара фотографія — все може бути обміняне на шматок хліба або тюбик зубної пасти. «Дивовижне» місце, чи не так?

От у мене, наприклад, є лише одна особиста річ з минулого —  шпилька з зображенням дивного коня з рогом на лобі. Шпилька потемніла від часу, а червоний камінець, що колись був оком міфічного створіння, випав, залишивши пустку... Вважаю, блюзнірством міняти цей символ моєї індивідуальності на додатковий харч чи якісь бебехи, тому ховаю її в таємному місці.

Еббі з особистими речами пощастило більше. Коли вона тільки-но з'явилася у Колонії, в її рюкзаку було багато гарних речей... Красивий старовинний дерев'яний гребінь; переносне дзеркало; сережки дивної форми з яскравим зеленим камінням; кулон з фотографією красивої молодої жінки всередині; три невеликі паперові книжки казок; дві шовкові хустки яскравого забарвлення та плюшеве ведмежа Хрустик, м'яке та зношене, але саме воно дарувало Еббі тепло та втіху. Якщо чесно, спочатку я відчувала невелику заздрість, але не до речей моєї нової сусідки по кімнаті, а до тих невидимих ниток, що зв'язували її з минулим. Бо я знала, що за цими речами стоїть більше, ніж просто матеріальна цінність. Ці речі — не просто предмети, вони — послання від тієї людини, хто знав Еббу до того, як вона опинилася тут. Вони були ключами до Еббіної душі, до історії, яку вона могла втратити, але яку хтось дуже хотів, щоб моя маленька подружка знала... Можливо, це була молода жінка з кулону, яка дивилася з фотографії, сповнена любові та тепла... Можливо. Але це були тільки мої здогади, і я з того часу ніколи не говорила про це з Еббою. Їй і без цього важко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍