Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

- Добрий, дитинко. Звісно. Для тебе вона завжди відчинена.

З посмішкою промовила їй у відповідь жіночка років 50. А потім різко перевела погляд на мене. Не очікуючи такого, я раптом оступився і зніс шафу з книгами, які в той же час попадали мені на голову.

- Ви в порядку?

Цей голос навіть зараз здавався таким теплим, рідним. Вона присіла навпроти мене, а здавалось, що прямо у моє серце. Бо як ще пояснити те, що воно почало вистрибувати з грудей, намагаючись сховатись в обіймах цієї незнайомки. Напевно її обійми теж дуже теплі та ніжні…

Але тільки я про це подумав, як мене знову окликнули. Так нахабно відриваючи мене від погляду цих наймиліших очей, в яких я пропадаю. Що це за дивні відчуття?

- Хлопчина! Ти що дар мови втратив?

Але цей суровий тон позаду "об'єкта" одразу привів до тями, навіть серце зупинилось, хоча щойно билось, як скажене.

- Та чую я все! - огризнувся та різко підвівся від чого в голові запаморочилось і я знову майже завалився на завалену раніше мною шафу.

- Пані Зоряна! Йому потрібна медична допомога. Будь-ласка, зателефонуйте до швидкої.

- Та що станеться з цим... хлопцем. - "виплюнула" вона, швидко поглянувши на мене. – Он подивись. Він, напевно, ніколи стільки книжок в своєму житті не бачив, а в голові так точно. Але шафонька це виправила, он подивись, скільки літератури в його голівоньку "зайшло".

Вона знову окинула мене зверхнім поглядом. І не дивно. Стільки років ми з нею як кішка з собакою, а все через те, що я відмовив її дочці. Та вона б і сама відмовила цій "красуні", якби не була її матір’ю. А на мене вз’їлась, бо дураком не виявився.

- Пані Зоряна! – її голос змінився, але нотки теплоти все ж таки були помітні. – Я можливо не все знаю про ваші відносини з цим хлопцем, але будьте розумними. Він постраждав! Йому потрібна допомога.

- Так! - простогнав жалісно я, "скривившись" від болю. – Мені точно потрібна допомога. – оченятами цуцика поглянув на дівчину, після чого знову "скривився" хапаючись за "болюче".

- Я його відведу подалі, а потім допоможу прибрати цей безлад. А Ви поки що поміркуйте над тим, щоб бути більш ввічливою, навіть якщо ця людина Вам не подобається.

Вона допомогла мені піднятись і закинувши мою руку собі на плече, обхопивши іншою рукою мою талію, допомогла іти. Хоча це було і не потрібно, але хто ж відмовиться?

Коли ми вирівнялись з бібліотекаркою, я не зміг стримати своєї вдоволеної посмішки, яка так і казала: "От бачиш, навіть вона помітила що Ви дивна". І з гордістю, вдаючи "хворого" пішов за чарівною незнайомкою. Хоча, якщо по правді говорячи, не надто і прикидався, бо в мене дійсно гарно так все кружляло перед очима через цей книгопад. Але нічого. І не таке переживав.

Я посміхнувся, розуміючи, що мені дійсно поруч з нею легше. Хоча бос мені суворо заборонив наближатись до неї, я все одно не зміг пройти мимо. Якщо є хоч трішечки шансу побути з нею поруч, то чому б не скористатись ним?

- Вибач за поведінку пані Зоряни. Вона ніколи такою не була, не знаю чого вона раптом вирішила... – вона замовкла, продовжуючи оглядати мене на поранення. – Ти точно в нормі? Давай все таки я викличу швидку?

- Не варто. І не таке витримував.

Вона намагалась простягнути руки до моєї голови, але я встиг перехопити її і обережно всадив поруч із собою.

- Дякую за допомогу, але мені вже час.

- Так Ви тільки зайшли. І вже йдете?

- Я шукав дещо, але зрозумів, що поки що невчасно. Не треба було. - вказуючи рукою на шафу, посміхнувся.

- Так...

Вона почала сміятись, а я завмер. Моє серце знову забилось як скажене, а всі думки сплутались. Мені в цей час захотілось її обійняти, поцілувати і залишити біля себе, але з останніх сил стримався. Точно не час і місце. Особливо коли вона мені не належить. Як же все таки я її кохаю… чи можливо було так швидко закохатись в когось? Напевно так, якщо тепер я не можу не думати о цій чарівній дівчині.

- Ще раз дякую. Я піду.

Я вже піднявся і був готовий піти, як її рука схопила мою, заставши зненацька. Неймовірно. Незвично.

- Зачекай. – вона пронизливим поглядом подивилась мені прямо в очі, а відчуття, що в душу. – Скажи хоча б своє ім'я. Може ще зможемо зустрітись.

- Юстин. – я кивнув і непомітно прибрав її руку, швидко направився до виходу.

- А мене Юстина. Приємно познайомитись.

Крикнула мені в спину, а я лише посміхнувся. Мені було приємно, що вона ще раз хоче зустрітись. Але, нажаль, це навряд чи станеться.

Вийшов з бібліотеки я озирнувся. Притулився спиною до холодної стіни, сподіваючись, що хоча б вона трішки загасить моє гаряче серце. Але не дуже допомагало. Я повинен був щось вирішити. Бо ще трохи і я, здається, не зможу її ніколи забути.

Вдихнув прохолодне повітря, все таки відійшов від стіни і ще раз подивився на небо. Кивнув чомусь, швидко спустився по сходах і, пробігши кілька метрів, сів в своє авто. Треба все таки відпочити, бо ще трохи і навіть лікарня не допоможе. Під звуки повідомлень, провів руками по керму, схилив голову і поклав її поверх рук. А в цей час наче не звідки з’явився той, кого я менше всього очікував тут побачити.

Вилетівши з руля майже мені в обличчя, з криками, цей поганець заставив мене знову побачити своє життя з нуля. Відсахнувшись, я подивився на цього бешкетника, що зручно вмостився в мене на руках і своїми янтарно-жовтими очима подивився на мене. Він навіть не думав вибачатись! Маленьке ведмежа безсоромно спостерігало за мною. Здається, що це вже мало бути звичним, що скільки б я його не запирав в будинку, він все одно вилазить і знаходить мене. Але до таких різких появ неможливо звикнути. Як реп’ях, не інакше.

- Ти як цього разу з банки виліз? – запитав, тяжко зітхаючи. А ці повідомлення, що вже наче мелодія, тільки більше нагнітали. Треба все таки перевести телефон в режим літака.

- По легше, Юстине. Я взагалі-то зберігач, а не сміття. Досить мене кидати.