Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

- Ох… Я вже зрозумів, що зняти той талісман я ніколи не зможу, але ти ж можеш від мене відчепитись? Я тобі вже не один раз казав, що мені не потрібно нічого і зберігач також. – промовив, опираючись спиною о сидіння. Дивився на стелю, поки він не продовжив, заставляючи мене подивитись на нього, безсоромного.

- Справді? А мені здається, що я тобі дуже так потрібний. – він подивився в бік, де знаходилась бібліотека, явно натякаючи на дівчину. Чи то я вже так зациклився на ній, що всі такі фрази здаються про неї? Ох… дайте сил пережити цей день.

- Ні.

Впевнено заявив я, або так здалось. В будь-якому випадку, зараз хочеться тільки тиші. Але хто ж мені її дасть? Особливо коли в цю ж секунду мій телефон знову задзвонив.

Я прикрив очі і дістав телефон з кишені, подивився краєм ока хто телефонує. Це була Арета. Я давно її не чув. А точніше, від тоді, як вона переїхала за кордон. Як сьогодні сталось, пам’ятаю, що її проблеми я вирішував найчастіше. І мені, чесно кажучи, полегшало, коли вона переїхала. Хоч десь ковток повітря взявся. Та сьогодні я бачу в мене черга вже з’явилась, хто ж наступний подзвонить? Але наразі потрібно дізнатись, що вона від мене хоче. Приклав палець до губ, я показав Віару, що йому потрібно мовчати і відповів на дзвінок.

- Арета? Не чекав.

- Привіт, любий! Як ти?

Спокійно, наче ми кожного дня спілкуємося почала вона. Та я вже встиг вивчити її за стільки років і цей початок розмови з її боку означає, що їй щось серйозне від мене потрібно. Але серйозне ніколи в неї не асоціюється з важливим, або бодай дуже значним, без чого взагалі не обійтись. Це завжди якесь безглуздя починаючи від «що мені більше личить» і закінчуючи тим, що я намагаюсь помирити її з подругами.

- Що ти хотіла? – ігноруючи її питання, одразу намагаюсь перейти до суті. Не вистачало ще слухати трьох годину балаканину, доки вона перейде до справи.

- Ну чого ти!? Не радий що тобі твоя кохана дзвонить?

- Арета, я вже тобі казав, що кохана і люба подруга, різні речі. А на твоє питання - так. Не радий. Бо ти знову з якоюсь дурницею. Так що швидко кажи, що цього разу ти загубила. Я тобі швидко знайду і піду по своїм справам. На відміну від тебе, в мене робота є.

- Бє. – почулось від неї. Як мала дитина, чесне слово. Я звісно знав, що розмова про роботу її зачепить, але вона настільки швидко відходить, що можна сказати, що цієї розмови і не було. – Я не дзвоню по дрібницям. – Ага так я їй і повірив, та голос в неї вже нормальний, значить не ображається.

- Кажи вже.

- Я не могла додзвонитись до свого нареченого. Він вчора пішов на роботу і з того часу не відповідав.

- І що? – раз вона мені дзвонить і спокійно про це говорить, значить вже знайшлась пропажа.

- Він телефон вдома забув.

Бінго! Можна вже йти передбачати. І як я так вгадав? Оце так новина! Ох… з нею не посумуєш.

- Корисна інформація. А від мене що ти хочеш?

- Можеш нагадати де ти купив той чохол для телефона? Це дуже важливо.

Якщо я б зараз був не в машині, я б напевно щось кинув… в урну. І як ця дівчина… дорога мені.

- А ця інформація для тебе недоступна? Може інтернет відкриєш? В тебе фірма є, забиваєш і дізнаєшся.

- Ну люби-ий. – простягнула вона – Я хотіла почути твій голос.

- Арета, я вже казав, що на роботі, у мене немає часу на теревеньки. Нагадаю, що окрім тебе в мене є і інші, чиї проблеми потрібно вирішувати. Чи я один такий?

- Тобі важко сказати?

- Сереніо. Все?

- Так дякую. Бувай.

І вона швидко відключилась, а я здивовано дивився на те, як гасне екран телефону. Ага, звісно. Почути мій голос? Та хто там. Просто мене турбувати їй подобається. Віар вже сміється, аж схиляється, а я все намагаюсь зрозуміти в який момент я почав бути довідником на ніжках.

Відклав телефон, я провернув ключ та переїхав ближче до входу в бібліотеку. Все таки основна моя робота має скоро вийти, а я так хочу побачити її ще раз... І хоча бачу її цілий день, надивитись не можу…

- Все таки моя допомога потрібна. Можливо не прямо зараз, але все ж таки. – промовив Віар, дивлячись в бік бібліотеки, – Погодься.

- Можливо… Та наразі мені достатньо просто бачити її. Хоча б так. На відстані.

І тут я вже навіть сам собі брехати не буду, бо не хочу весь час сидіти в сторонці. Та чи можу я все таки бути з коханою…?

Ввечері, коли я "провів" дівчину додому і переконався, що вона нікуди не йде, повернувся до офісу. На мене чекав шеф.

Він ще під час мого чергування біля музею подзвонив і наказав прийти як закінчу. Його голос та тон точно нічого гарного не передбачали, але чи мені його боятися? Скоріш за все, він просто чимось невдоволений був, нічого серйозного.

- Добрий день, шеф. Точніше вже вечір, якщо не ніч. – радісно вимовив, відчиняючи двері кабінету свого боса та проходячи всередину, не запитуючи дозволу увійти. – Ви просили зайти.

- Так. – він розвернувся в своєму кріслі обличчям до мене, та клацнув пальцями.

- Щось не так?

Намагаючись не ховати посмішку - спитав, спостерігаючи як зачиняються двері і мої спроби вийти з цього кабінету все швидше висковзують. Я бачу, як з усіх боків мене обступають колишні напарники і тепер розумію, що те невдоволення по телефону було для мене. От і куди я знову влип? Може хоч один день бути спокійним, врівноваженим? Чи трохи не таким, як на гірках! Що серце завмирає з ранку, а відмирає вже із заходом сонця і то не точно.

- Юстин,  а нагадай-но мені, що я тебе просив зробити. - холодно промовляв, не зводячи з мене погляду. Аж мурахи по шкірі в якийсь момент пробігли.

- А... - від шоку я трішки запнувся, але відкашлявшись і вирівнявши спину, почав – Ви казали стежити за дівчиною з крамнички. Що я і роблю.

- Добре. А чи просив я тебе з нею розмовляти? – крижаним голосом спитав, постукуючи пальцями по столу. От тільки зараз я почувався себе як його партнери по бізнесу - наче в клітці з ду-уже голодним тигром сиджу. Один рух - і все. Прощавайте мрії.