Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Яким уважно слухав, але в голові лише намагався не дивитися на Софію, яка бігала з печі до тарілок, намагаючись встигнути за дорученнями Катрі, вона була їй приємною матір’ю. Батьки Софії загинули, коли дівчині було вісім років, їх вбили за прибічництво до Мазепи, показово й гнобливо називаючи «Мазепинцями». Що хлопець, що дівчина, не надто добре пам’ятали, як тоді бігли події, зате це добре пам’ятав Євтим, який в останній момент вивіз дівчину з маєтку в який увірвалися російські солдати. Заховав у Лелечках, у своєї рідної сестри, вдови, яка мешкала саме в цьому селі. Катерина продовжила виховання дівчини і любила її як власну доньку, а коли Євтим повернувся із служби, став господарювати і як бачив Яким, доїдаючи кусок вудженого м’яса на петрушці, дуже вдало.

- То, що ви, самі стільки з’їли?, - Запитала Софія накладаючи щось на тарілку.

- Ой, доню, не з’їли, - важко видихаючи від наливки, відповів Євтим, - Катерино, а що то за бурда у фляшці? З чого намішала?

- З того, що росте: смородина, малина і порічки, - Загинаючи пальці відповіла Катря.

- Ну, ну, ну!, - Швидко промовила Софія, нагадуючи Євтиму про розповідь, - Що сталося далі? Невже повикидували?

- Не той час Софійко, був і є, щоб їдлом по землі розкидатися, взяли що треба, а решта пороздавали, кого на дорозі знаходили.

Дальше вечеряли мовчки, час від часу Євтим запитував чи наляти Якиму наливки, а Софія жартома просила їй. І все було спокійно, лиш тривожили хлопця дві думки, одна про батька, а друга про погляд дівчини на ньому, яка його майже не зводила, як тільки сіла за стіл.

- Гм…, - Голосно видав Євтим, - Я своїм орлиним зором відчуваю, що щось у повітрі висить.

- Євтиме, - Промовила крізь зуби Катря, - Не чіпай молодих.

Яким легко всміхнувся, а після й Софія.

- Катерино, а принеси но оцих яблучок в сиропі, - Сказав Євтим, наче згадав про скарб.

Лиш залишилися вони самі, Євтим почав говорити серйозніше.

- Поїдемо, Якиме, двоє. Лишень сонце зійде.

- Ні. Я сам. Вам краще залишитись, - Рішуче відповів Яким.

Софія з цікавістю дивилась на них і не розуміла, про що йде мова.

- Маю ідею, де шукати твого батька, я й сам маю бажання з ним побачитися, то ж, поїду, а в компанії завжди веселіше.

Яким знав впертість старого козака, тому більше не заперечував, а на початку нової перспективної тиші, появилась Катря з мискою яблук в сиропі. Хлопець забув, коли останній раз їв щось солодке, то ж одразу взяв одне. Лишень відкусивши шматок, з яблука бризнув сік, Софія прикриваючись рукою, почала сміятися, а Яким за нею, чи то від сорому, чи то від кумедності. Євтим робив вигляд, що не помітив нічого, а Катря задумано дивилась у вікно, за яким вже стемніло й почали появлятись перші зірки.

***

Яким настояв на тому, що переночує в сараї на снопах сіна, чомусь йому здавалося, що так зручніше, а ще було ніяково спати в одному приміщенні з Софією.

Лишень очі хилили в дрімоту, розум повертав до спогадів, до роздумів, до страхів. Яким гадав, в чому причина батькового листа, згадував дитинство яке вибилось з пам’яті.

«Я втомився не спати ночами, продовжувати боротьбу навіть перед ворітьми сну»

Місяць хоч і не повний, та світив яскраво. Спустився туман, все виглядало наче в казці яку йому розповідала мама.

«Мама… Вона єдиний мій ясний спогад дитинства, все інше таке розмите…»

Лежати не хотілося. В пошуках тих самим місць з розповідів казкарів і байкарів, Яким пішов до садка. Він завжди знаходив у ночах щось неймовірно рідне, а в цьому селі, в цій місцині, відчував себе як вдома.

Дерева в садку були вже достатньо великими, посаджені мабуть 10 років тому, не більше. Що на них росло? Та мабуть яблука та груші, ролі це зараз не грало, не цікавило. Важливим було лише світло місяця, розвіяне туманом, що наче кришталевий пил літав по всій місцині. Холодне вологе повітря, запах квітів. Квітів? Роздуми наче від холодного трансу його перенесли в теплий літній день, в поле, де вона і Софія. Софія? Хіба я здатен бути поряд? Я приречу її на страждання.

Ніч, час одкровення, час занурення, години тихі й плавні, як м’який шовковий спів. Час мрій і надій, обіцянок і розкаяння, час болі й прийняття. Ніч - час спокою.

- Чому ти не спиш?

Слова, що витягнули Якима з роздумів, трансу, це була Софія, яка босоніж обережно ступаючи й дивлячись під ноги, підходила до нього.

- Година пізня, а вранці ви з дідусем їдете, - Сказала вона, обережно сідаючи на лавку біля Якима.

Він дивився на неї і врешті тихо відповів.

- В мене проблеми зі сном, тим паче, складно закрити очі, коли біля тебе така краса.

Вона перевела погляд правіше і немов застигла, за хвильку відповіла так же тихо, як Яким.

- Дійсно.

Хлопець дивився на неї і не вірив, що не спить, він забув, що таке сни, але якби хотів їх мати, хотів би, щоб виглядали саме так. У лляній сукні без пояса, вона виглядала як прекрасніша з примар. Її легкі рухи немов з’єдналися з туманом і світлом… Как усім відомим світлом.

- Я пам’ятаю тебе, як і все дитинство. Пам’ятаю як плакала коли дідусь посадив перед собою на коня, як хотіла до мами, не знала, що відбувається.

- Ти пам’ятаєш своїх батьків?, - Повільно запитав Яким.

- Останній спогад і досі сниться. Тато будить мене вранці, він був стривожений, мати бігала з кімнати в кімнату, шукала щось і плакала.

Хоч голос цього не видавав, Яким помітив як тремтять її губи.

- Батько виніс мене на руках, пішов до підвалу, я пам’ятаю вогні, пам’ятаю як вперше побачила дідуся, - Голос Софії починав тремтіти, - Я казала татові, що хочу до мами, він поцілував мене і віддав в руки дідуся, вкрив мене накидкою.

Її дихання стало важким і тремким. Яким обійняв її і пригорнув до себе. Вона притулилася, наче не сьогодні побачила хлопця, наче любила все життя, вона була сама, сам на сам, серед людей, але самотня. Софія сильніше, наче тримаючись за єдине, притулилась і ще дужче обійняла.