Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Софія хотіла запитати у юнака, що це за дивовижні світлоносні мечі, і що взагалі тут відбувається, але не встигла. У наступну мить до них підійшли два високих чоловіки у тонких сріблястих кольчугах. На кожному була синя накидка із зображенням квітки й двох перехрещених мечів. Один мовив:

- Батько чекає на вас, Артуре. Ви не виконали його вимогу й вийшли в місто без дозволу. Він наказав вас знайти й супроводити до нього. Негайно.

У голосі чоловіка можна було відчути й повагу до юнака, і неминучість того, про що повідомляється. Софія, почувши це, зловила себе на думці, що батьки контролюють не лише її.

Воїн, що тримав сувій, підійшов до Артура, ледь схилив голову і мовив:

- Ваша Світлосте, прошу вас передати послання цього клятого недолюдка Кірка королю Петронію.

Артур кивнув, взяв сувій, і разом з чоловіками в синіх плащах пішов з площі.

Софія захотіла хоч на хвильку десь присісти. Вона побачила лавку і попрямувала до неї, відчуваючи, що після пережитого в неї підкошуються ноги й ніби бракує повітря в грудях.

Поблизу стояли мама й хлопчик років шести. Видно було, що він наляканий, а мама намагалась його заспокоїти.

- Мам, чому ті страшидла прилітають?

- Їх насилає злий маг Кірк. Хоче нас залякати.

- А чому?

- Хоче, щоб ми віддали йому наш оберіг, Квітку Життя. Інакше погрожує, що зруйнує місто.

- Кірк дуже сильний?

- Так. Але сила його лиха. Синку, не бійся. Світло і любов мають безмежну силу. Воїни Мейолли захистять місто, не дадуть нас скривдити, ось побачиш! Та й чарівний бутон скоро розквітне. Тоді місто ніхто не скривдить. Мама взяла хлопчика за руку і вони пішли геть.

Софія відчула себе втомленою, наляканою і самотньою.

- Ото в халепу потрапила! Ну і світ! - думала вона.

І в цю мить, після всього пережитого, Софії так стало себе шкода, що сльози були ладні бризнути з очей. Їй тепер так хотілося якогось прихистку, тепла. Було відчуття, що вона втрачає землю під ногами. В голові у неї тепер постійно звучало питання: “Як звідси вибратись додому живою?”

У вихорі останніх подій дівчина відчула себе піщинкою, підхопленою вітром. Шалений потік продовжував нести її у невідомість. Але Софія відчайдушно намагалася знайти відповідь на те, що турбувало тепер її найбільше:

- Де той шлях, що приведе мене назад у мій світ?

Софія тепер так хотіла додому, до батьків, туди, де все таке знайоме, зрозуміле і безпечне. А тут… Що чекає на неї тут?

Колесо тривоги крутило по колу все, що приходило тепер в її голову:

- Хто мені допоможе? Чи є взагалі звідси вихід?

Раптом дівчині згадалось обличчя Артура. Хто ж він, той юнак, який врятував їй життя?