Читати книгу - "Тисяча - і одна ніч на трьох, Ева Роман"

- Та я сама цю книжку ненавидітиму з таким спонсорством! - з досадою відповіла Діна, кусаючи губи. Що ж із нею не так, якщо навіть подруга знаходить абсолютно нормальним пропонувати їй подібне?!

- Ну ось бачиш. Тому що йти треба іншим шляхом, - повчально підсумувала Альона. – Це не варіант. Якщо гроші за ніч, то не тисяча. Як мінімум три. Щоб і на друк малим тиражем ще вистачило.

4

Останнім, з ким довелося поговорити про те, що сталося, виявився Ден. Він набрав Діну надвечір.

- Ти що там робиш? У ванній валяєшся? — здогадався він тихим сплеском у слухавці. - Щастить. Вже розслаблюєшся. А я лише з роботи їду. Поки що з цими дебілами своїми розібрався…

Ден мав свою автомийку і рік тому він найняв на роботу п'ятьох українців. Спочатку хлопці працювали добре, а потім порозумнішали, наслухалися просунутих колег з Афганістану і пішло поїхало – лікарняні, відгули, премії, на роботу до восьми, з роботи вже о четвертій, ще й підвези їх до метро… І крали нещадно все поспіль, аж до силиконових килимків із клієнтських машин. Втім, це могли бути і афганці.

- Не можна називати так своїх підлеглих, – зітхнула Діна. - Це дуже погане посилання. Будеш їх вважати дебілами, вони себе так і поводитимуться.

- Вони вже так поводяться, - засміявся Ден. - ґрунтовку від лаку відрізнити не можуть, і це рік уже в мене працюють, все їм показав. А ти у ванній, вгадав же? Покажи!

- Сам приїдь і подивися.

- У п'ятницю, заєць. Буде час лише у п'ятницю, раніше не встигну…

Ден завжди був дуже зайнятий. Навіть у вихідні. Бо крім автомийки з дебілами у нього була ще й дружина із трьома дітьми. А Діна з'явилася в його житті, що втопало просто в стресах і турботах, як світлий ангел-рятівник зі своїм проханням у соцмережах допомогти не за всі гроші світу з перевезенням речей на нову квартиру. Він допоміг. А потім вона на подяку запросила його на каву в булочну, де працювала. Потім він допоміг повісити ту саму люстру, яку побоявся вішати Вільям. І вона пригостила кавою вдруге вже вдома. І якось вийшло так, що собака його відразу полюбив і зовсім не гавкав. І адресу він знав і вранці чекав на розі на своїй сизо-блакитній Ауді, щоб підкинути на роботу. І потім пригощалися вони вже не лише кавою і не лише вдень. А тепер він їхав до дружини після важкого трудового дня і просив дорогою пару нюдсів з ванни.

- Ден. У мене таке.

Насправді його звали Денис. Але він забув це ім'я разом із прізвищем Зауляйтіс, коли прибув із Прибалтики до Німеччини разом із мамою двадцять років тому. І перетворився на Деніса (наголос на перший склад, будь ласка) Залманна. Так і було написано на липкій стрічці на капоті та дверцятах його машини разом із номером телефону та емайлом.

- Яке? Якщо знову нігті, то потерпи до п'ятниці. Все зробимо. Усе купимо.

- Ні, нігті на місці… Але я сьогодні засмутилася так, аж до сліз.

- Мати знову? - Ще раз спробував відгадати Ден. При переїзді він випадково став свідком, як мама влаштувала справжнісіньку істерику за те, що її змусили їхати в машині з собакою на колінах, а потім - коли не зупинилися біля кіоску, щоб купити їй цигарок. Він тоді нічого не сказав. Тільки мовчки дивився на метання та жбурляння сумками, подушками, собачими мисками та самим собакою. А потім порився в бардачку і засунув Діні в руку пластикову пляшечку з таблетками.

- Це геомеопатичний заспокійливий засіб, – пояснив він. – Я приймаю, коли рахунки з податкової приходять і заснути не виходить.

- Маму не беруть гомеопатичні заспокійливі, - зітхнула Діна, зніяковіло почервонівши.

- Це не мамі. Це вам, – заперечив Ден. Тоді вони були ще на ви. І він відчиняв їй дверцята машини і подавав руку. - А мамі я отруту для щурів наступного разу привезу. У мене залишилася після санації паразитів на фірмі.

Ось на такій підставі з такими жарти вони й почали зустрічатися. А потім кілька разів переспали. І, власне, все. Але він здавався Діні таким дорослим і розуміючим і він точно був на даний момент найближчим. Тому вона виклала і йому все морозиво, що тане, і віяло брошур на столі, і тисячу за одну ніч. Про її активну письменницьку діяльність Ден був теж у курсі і страшенно пишався тим фактом, що має в подружках таку неординарну людину. У всіх просто коханки. А в нього дівчисько вище за нього зростом, блондинка, ще й книги пише! Втім, почитати йому Діна поки що не наважувалася дати нічого. Навіть найпершою відредагованою професіоналом главою не похвалилася. Але він і не розумів української, взагалі-то.

- Слухай, - сказав він, терпляче і без перебивань дослухавши до кінця. - Не ображайся тільки. Просто в мене такого в житті не було, мені й уявити важко. Але цікаво - а яка була реакція? Що ти зробила, коли він це запропонував?

- Погодилася, звісно! Відразу на епіляцію записалася, а тепер ось у ванній відмокаю, готуюся! - злісно відповіла Діна. - Як ти можеш ще питати? Хіба незрозуміло?

- Ну, я ж вибачився, попросив не ображатися. Просто технічний момент уточнюю, як попрощалися.

- Ніяк, - зітхнула Діна. - Він одразу встав і втік.

- За морозиво заплатив хоч? - хмикнув з іронією Ден.

- Це не смішно. Треба було це морозиво йому на голову вдягнути. А я ще думала, навіщо він просить туди додати лікер! А це щоб я захмеліла і зговірливішою була...

- Та нічого він не думає, – сказав Ден. – Знаю я таких типів. Напевно щотижня комусь із ваших пропонує, десять «ні» скажуть і втечуть, а одинадцята, дивишся, і погодиться. Думаєш, справа в тобі?

- Ну… - розгубилася Діна. - Він же мені запропонував. Заради книги.

- Та нас…ть йому на твою книгу, - самовпевнено заявив Ден. - І ти теж могла бути якою завгодно. Це він такий. Іншого підходу до баб не знає. А може, розуміє, що інакше не дадуть. Він старий, кажеш?

- І страшний, – зітхнула Діна. – Неприємний. Гидкий.

- Не засмучуйся. Ти не винна. Це шоу-бізнес, дитинко! Він просто вирішив ризикнути, втрачати нічого, а раптом нечувану щедрість боженька виявить і подарує йому вимиту і поголену Діночку з розсунутими ніжками на широкому біленькому ліжечку.