Читати книгу - "Мандрівний замок Хаула"

власний спосіб. Софі була надто настрашена, тож її це не обходило. Вона радо повернулася би додому, якби не те, що півдороги до Цезарі було вже пройдено. І Софі кинулася бігцем.

«Чому це я вирішила, ніби мені хочеться цікавого життя? — запитувала вона себе на бігу. — Я би тоді боялася ще більше. А все тому, що я найстарша!»

На Ринковій площі зробилося ще гірше — наскільки це взагалі було можливо. На площі розташовувалася більшість розважальних закладів. Молоді люди проходжалися по ній дженджуристо і чваньковито, за ними тяглися, замітаючи пилюку, їхні плащі з щонаймоднішими довгими рукавами, а молодики притупували черевиками з масивними пряжками, що їх буднього дня їм би й на гадку не спало взути, горлаючи непристойні жартики і чіпляючись до дівчат. Ну, а дівчата церемонно прогулювалися парочками, з нетерпінням очікуючи, коли ж це до них нарешті почнуть чіплятися.

Отже, Травневе свято йшло собі, як ішло, та Софі навіть і це лякало. І коли молодик у дивовижному блакитному, затканому сріблом костюмі звернув увагу на Софі й вирішив трохи почіплятися до неї, вона метнулася до дверей якоїсь крамнички і спробувала сховатися.

Молодик здивовано підніс брови.

— Не бійся, сіренька мишко, — сказав він і посміхнувся, співчутливо дивлячись на Софі. — Я лише хотів почастувати тебе вином. Ну, чого ти так перелякалася?

Від його співчутливості Софі зробилося страшенно ніяково. До того ж молодий чоловік справляв абсолютно приголомшливе враження: він здався Софі дуже дорослим, тим більше, що на вигляд йому було далеко за двадцять. А ще він мав продовгувате, тонке обличчя, на якому лежала печать життєвого досвіду, і волосся делікатного золотистого відтінку. Хвости рукавів у нього були найдовші на цілу площу, з дорогими фестонами і зі срібними вставками.

— Ах, спасибі, сер, ви дуже люб’язні, — насилу промимрила Софі. — Я… я йду відвідати сестру.

— Що ж, зрозуміло, ідіть собі, — розсміявся запаморочливо чарівний юнак. — Хто я такий, щоби заважати прекрасній дамі побачитися із сестрою? Та, може, ви дозволите мені провести вас, адже ви така налякана?

Наміри в нього були якнайкращі, однак Софі засоромилася ще сильніше.

— Ні, ні! Ні, спасибі, сер! — видихнула вона і кинулася від нього геть по вулиці.

На додачу до всього іншого, від молодика линув тонкий аромат коштовних парфумів. Запах гіацинтів так і переслідував Софі. Який витончений, думала вона, пробираючись поміж столиками, виставленими на площі перед вікнами Цезарі.

За столиками не було де і яблуку впасти. Усередині теж зовсім не було місця, до того ж там було так само гамірно, як на площі. Софі відразу зрозуміла, де саме в ряду продавщиць стоїть Летті, тому що прилавок перед нею обліпила, обмінюючись жартами й дотепами, ціла компанія фермерських синків. Летті, яка стала ще гарнішою і ще більш стрункою, лукаво посміхаючись, моторно розкладала тістечка, спритно зав’язувала пакети і, вручаючи покупки, відповідала на жарти. Стояв регіт. Софі довелося силою проштовхуватися до прилавка.

Летті її побачила. На якусь мить Софі здалося, що її сестра вражена до глибини душі.

Потім очі в Летті широко розплющилися, посмішка стала ще відкритішою і вона голосно вигукнула:

— Софі!

— Можна з тобою поговорити? — закричала Софі. — Де-небудь! — безпомічно додала вона, коли міцний, обтягнутий дорогою тканиною лікоть грубо відштовхнув її від прилавка.

— Хвилиночку! — крикнула у відповідь Летті. Вона повернулася до напарниці-продавщиці та щось їй шепнула.

Продавщиця кивнула, просяяла і стала на місце Летті.

— Вам доведеться задовольнятися мною! — повідомила вона юрбі. — Хто наступний?

— Але ж я хочу побалакати з вами, Летті! — заволав хтось із фермерських синків.

— Побалакайте наразі з Керрі, — запропонувала Летті. — А мені треба побалакати із сестрою, а не з вами!

Ніхто особливо не заперечував. Покупці проштовхнули Софі до далекого кінця прилавка, де її сестра вже махала до неї рукою, піднявши перегородку, і просили не затримувати Летті допізна. Коли Софі протиснулася за перегородку, Летті обхопила її за талію і потягла в задню кімнату, де чекали своєї черги нескінченні дерев’яні лотки з рядами тістечок. Летті висунула звідкись дві табуретки.

— Сядь, — звеліла вона сестрі. Потім простягнула руку до найближчого лотка, не дивлячись, і вручила Софі вершкове тістечко. — Тобі знадобиться, — чомусь додала вона.

Софі знеможено впала на табуретку, вдихаючи густий аромат тістечок і відчуваючи, що найбільше у світі вона хоче в цю мить заплакати.

— Ой, Летті! — схлипнула вона. — Я така рада тебе бачити!

— Ну, а я дуже рада, що ти сидиш, — відповіла Летті. — Розумієш, я не Летті. Я Марта.

Розділ другий,

у якому Софі змушена вирушити на пошуки щастя

— Що? — Софі витріщилася на дівчину, яка сиділа на стільці навпроти. Дівчина виглядала цілком як Летті. На ній було Леттіне блакитне плаття, одне з двох найкращих, саме того чудового блакитного відтінку, що так їй личив. У неї було Леттіне темне волосся і Леттіні сині очі.

— Я Марта, — повторила її сестра. — Скажи, кого ти застукала за розрізанням Леттіних шовкових панталончиків? Я Летті про це не розповідала. А ти?

— І я ні, — приголомшено промимрила Софі. Тепер-то і вона бачила, що це Марта. Хоча голова була Леттіна, але нахил голови був Мартин, як і звичка обхоплювати руками коліна й вертіти великими пальцями один навколо одного. — А чому?..

— Я страшенно боялася, що ти до мене врешті-решт прийдеш, — вела далі Марта, — бо кому-кому, а тобі я мусила би в усьому зізнатися. Наскільки ж мені тепер легше, коли ти вже все знаєш! Тільки пообіцяй, що нікому не розповіси. Я знаю, що коли ти пообіцяєш, то не розповіси. Ти ж така чесна!..

— Обіцяю, — сказала Софі. — Але навіщо?.. І як?..

— Це ми з Летті так влаштували, — сказала Марта, вертячи великими пальцями, — бо Летті хотіла вчитися чаклувати, а я — ні. Летті має голову на плечах і бажає для себе такого майбутнього, щоби жити своїм розумом, — от тільки попробуй скажи це матері! Мати занадто заздрить Летті, щоби помітити, що вона має голову на плечах!

Софі якось не вірилося, що Фанні справді така, але вона вирішила наразі не звертати уваги на ці слова.

— Ну, а ти що?

— Їж тістечко, — сказала Марта. — Воно смачне. Ну, розумієш, я ж також іноді вмію кумекати. За якихось два тижні в пані Ферфакс я знайшла те заклинання, яким ми користуємося. Я вставала ночами і потайки чи-тала її книжки, нічого складного в цьому заклинанні немає. Потім я спитала в неї дозволу відвідати сім’ю, і пані Ферфакс погодилася. Вона така люб’язна. Подумала, що я занудьгувала за домом. От я взяла це заклинання і приїхала сюди, а Летті поїхала до пані Ферфакс і прикинулася, ніби вона — це я. Найтяжче було першого тижня, коли я ще не нічого знала, а всі думали, ніби я це знаю. Просто страхіття. Але потім з’ясувалося,