Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

1.2

 

***

Проводжав мене лише Кьерн – Ів не збиралася залишати дитину без нагляду на цілу годину. Часом я щиро їй заздрила, часом терпіти не могла її сюсюкання та вічну турботу про всіх підряд. На щастя, на мене в неї банально не вистачало часу, зате сусіду вдосталь діставалося «сімейного затишку».

– Спасибі, що не сказала дружині, – подякував він, закидаючи мою торбу в найнятий повіз. – Знову втікаєш?

– Ні! – обурилась я. – Нащо мені тікати?!

– А ти завжди тікаєш, – Кьерн не вагався жодної миті. – Щойно відчуваєш небезпеку, кидаєш усе.

Він мав рацію – я звикла бігти. Спочатку з Тавенни, потім…

– Певен, лист від Мели? – перервало неприємні роздуми закономірне питання. – Про дракона?

– Чому б це?

– Більше ніхто не знає твоє ім'я.

– Не моє!

– Це має значення?

Рівний тон виводив із рівноваги. Хотілося схопити Кьерна за комір простої полотняної сорочки, яку Ів з любов’ю обшила дрібними червоно-чорними квітами, і гарненько потріпати, щоб витрусити покровительські нотки.

– Від неї, – буркнула я неохоче. – На роботу кличе

– Ким? Манекеном у модну лавку? – хмикнув сусід, ухиляючись від стусана. – А що, є інші заняття, де можна нічого не робити?

Справедливо – мої лінощі загальновідомі. Але ж я виправляюся! Вже рік як намагаюсь бути самодостатньою господинею!

– Стривай, Тає! – Кьерн змінився на обличчі. – Ти ж не збираєшся… Ну, куди вона тебе запросила?

– Е-е-е… Ні, – про всяк випадок відповіла я. – А чому? А-а-а…

Золото – чарівний метал. Його блиск затьмарює розум і штовхає на шалені вчинки. Я майже три дні розмірковувала про столицю та перспективи. Мені й на думку не спало, що обережна (часом аж занадто) чаклунка ніколи б не адресувала послання Атайї Тавеннській!

– За дурепу мене маєш? – пролунало фальшиво. – Думаєш, я не розумію, що це підстава?

– Отже, все-таки втікаєш, – підсумував Кьерн.

– Не втікаю! Якщо на те пішло, просто хочу перестрахуватись!

– У Лісах?

– Не знаю!

– Хай щастить.

Я криво посміхнулась і залізла у повіз.

– Не смій засмучувати Ів, – попередила наостанок.

Сусід теж посміхнувся:

– Не смій вірити в такі хитрощі. Пам'ятай: це не Мела. І не повертайся, доки все не вляжеться. Ми подбаємо про хату.

Двері зачинилися, коні неквапливо рушили вперед. Я роздратовано заштовхала дорожню торбу під сидіння, відсунула фіранки… Провела довгим поглядом кремезний силует чоловіка, що залишився на узбіччі, і закусила губу.

Кьерн має рацію: лист –  підстава. Але в дечому він помилився. Незвичайні рядки писала чаклунка – принаймні ту частину, яка стосувалася її сестри. То чому ж відправником став хтось інший? Невже у Рені знали про Тавенну? Чи?..

Хм, у тексті Мела не зверталася до мене на ім'я. Можливо, спочатку послання адресувалося, наприклад, Кьерну, який зовсім недавно пішов із королівського розшуку і значно більше, ніж я, годився для роботи з платнею десять золотих на тиждень?

Ні, дурниці. Кьерна Мела не назвала б подругою.

Повіз зупинився біля виїзду на тракт.

– Північ чи південь? – прогугняв візник.

Відповіді не знайшлося. Північ – це Ліси: безпечна територія, де можна загубитися безвісти навіки. А на півдні чекала освічена Вільшань із гільдійськими магами та транспортним порталом.

Досвід нагадував, що краще обійтися без пригод. Досить, за своє недовге життя я набігалася на сторіччя вперед. Нехай інші розгадують загадки та вплутуються в авантюри. Краще зникнути на якийсь час.

«Якби Мела міркувала, як я, Чорний Дракон знищив би Тавенну», – майнула неприємна, але правдива думка.

Егоїзм у мене в крові, так… Своя шкура дорожча і за дружбу, і за стосунки.

– То куди? – гаркнув невдоволений затримкою візник.

– Південь.

Я вибрала ризик. Не знаю, чому – це зовсім було на мене не схоже. Мабуть, хотіла довести собі, що Атайї Мерлейн відтепер і справді не існує. Чи всерйоз перейнялася проблемами чаклунки? Ні, напевно перше.

У Мели ніколи не траплялося надзвичайних ситуацій. Вона легко справлялася з магією, а щодо іншого… Для неї значення мала лише сестра. Ну і ми з Кьерном, причому я явно віддавала сусідові друге місце. Четверту позицію займав Артан – мій чи то «колишній», чи «нинішній», чи не мій взагалі. Далі йшли Девія – юна сирота, яку минулого року Ів узяла під своє крило, і Ферн – наш спільний головний біль, за ними…

Прокляття!

Нервове хихикання змусило візника притримати коней і спитати, чи не захитало мене за пів дня їзди. Я переконала його, що нормально витримую дорогу, потім постаралася зайняти думки чимось, окрім знайомих осіб. Але смішки нападали знову і знову.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍