Читати книгу - "Нічний репортер"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 52
Перейти на сторінку:
злитися з броварами. Друга причина — львівське пиво піднімалося в ціні, вигідніше було завозити його з-поза Львова, міська скарбниця на цьому програвала. Отже, в інтересах міста було приспішити злиття товариств, щоб шинкарі могли отримувати пільги. Але ж більшість шинкарів перебувала поза Товариством, а інтереси міста й інтереси окремих шинкарів не збігалися. Шинкарі не мали жодних патріотичних зацікавлень наповнювати бюджет міста. Їм простіше було возити пиво з інших міст або продавати, скажімо, самбірське пиво під виглядом чеського. Тому, коли ідея злиття стала відома, шинкарі втратили ще ряд членів. А що це означає? А те, що той рік міг і не принести стільки прибутку.

— Тобто могло й не бути прибутку в 8 тисяч?

— Так.

Мій ентузіазм починав маліти. Виходить, все те, що було кілька хвилин тому поставлене з ніг на голову, тепер знову набрало природного вигляду.

— Словом, — зітхнув я, — ти попав пальцем в небо.

— Не зовсім.

— Ти ж не будеш перечити, що коли одна сторона вирішить покрити всі витрати якоїсь трансакції, то це не означає, що в другої сторони витрат не буде взагалі. Томашевич міг мати безліч проблем. Може, мусив їздити по різних містах, де були філії Товариства? От тобі й витрати.

— Схожих версій можна накопати ще з десяток. Але я з’ясу­вав ще дещо. Томашевич за кілька місяців перед злиттям ма­ло не постав перед судом через борг перед банком. А борг складав якраз 30 тисяч.

— І куди пішли ці кошти?

— Можливо, на купівлю вілли в Брюховичах. Цього я вже не знаю.

Я свиснув від несподіванки, хоча мене не покидало відчуття, що Мартинюк зараз внесе якісь уточнення, і справа знову перестане бути кримінальною. Але він мовчав.

— Чому ти не договорюєш?

Він знизав плечима:

— Це все.

— Як все? — не повірив я.

— А так. Я свою місію виконав, моїх послуг більше не потребували.

— Ти ж казав, що тебе найняв голова шинкарів.

— Так, але після злиття управа Товариства змінилася. Головою було обрано іншого чоловіка.

Я відчув, що він втрачає інтерес до розмови і волів би мене позбутися. Та тільки все це мало було схоже на Мартинюка, якого я завше знав, як фанатика.

— І ти так просто відійшов від справи? — запитав я.

— А що мені залишалося?

— Якби я тебе не знав стільки літ, я б, може, й повірив.

— Гадаєш, я й далі продовжував копатися в цьому?

— Звичайно. Інакше це був би не ти. Мусиш договорити правду. Так просто мене не позбудешся.

— Аякже, вам, писакам, тільки що скажи...

— Даю слово, що нічого з того, що скажеш далі, не виплине, якщо ти на цьому наполягатимеш.

— Ти даремно так пожвавлюєшся. Моя діяльність в зв’язку з цією справою дійсно на цьому припинилася. Просто одного разу я прийшов до своєї канцелярії і застав неймовірний розгардіяш. Все було потрощене — стіл, крісла, шафа. Одні папери порвані, інші розкидані, а ті, що стосувалися обох товариств, взагалі щезли. Потім увечері мене підстерегли в темному місці і накопали в своє задоволення.

Це було щось нове і запахло смаленим. Я відчув, що влізаю туди, куди лізти, мабуть, не надто безпечно. Але чи таке зі мною вперше?

— Отже, треба починати з нуля, — зітхнув я. — Знайти усі три документи, потім з’ясувати, скільки членів втратило Товариство за звітний період, і врешті, чи мав Томашевич витрати, пов’язані зі злиттям, і які.

— Один документ є, копію я тобі дам. Він був у мене вдома, коли вчинили напад на канцелярію. Він стосується то­го боргу, який виплатив Томашевич якраз перед злиттям.

— І де цей документ?

Він потер долонею підборіддя.

— Треба згадати. Зателефонуй пізніше. Тобі доведеться багато чого відкопати самому. Тільки це не така легка справа. Томашевич зараз фігура набагато значніша, ніж тоді, коли ним займався я. А все ж і тоді знайшов можливість мені за­шкодити. А тепер... Я не буду тебе відмовляти, але, як на мене, це справа безнадійна. Що з того, що ти роздобудеш його махінації шестирічної давності? Це геть не пояснить ні генези його злету, ні теперішнього фінансового становища. За його спиною завше хтось стояв, це було мені давно зрозуміло. Хтось із верхів і досі чи то від нього залежний, чи то має перед ним зобов’язання. Вони не дадуть тобі ходу.

— А що було з Томашевичем після злиття?

— Він пішов звідти і став працювати у фірмі, яка торгувала солодом і хмелем. А незабаром став її головним директором, а відтак ендеком. Приєднався до партії народної демократії... Ну і потрапив до міської ради, бо завдяки йому партія набрала на десяток крісел більше. Його цінять. І хтозна, чи незабаром він не стане президентом міста.

— До того начеб і йдеться. І це все, що ти про нього знаєш?

— Кажу ж: я більше ним не цікавився. Лише одного разу, років два тому, до мене звернулися в справі оболоні на Замарстинові. Там було пасовисько. І Томашевич купив його чотири роки тому для випасу худоби, бо начебто збирався розводити кіз альпійської породи. Так і було записано в актах. Та раптом на оболоні розпочалося будівництво. Жодних альпійських кіз там ніколи ніхто не бачив. Люди, які мали хати по обидва боки оболоні, почали скаржитися, я їм оформив ті скарги, але суд вони програли.

— А будівництво розпочав Томашевич?

— Ні. Він перепродав пасовисько вже як місце під забудову, заробивши в десять разів більше.

Я поклав перед ним папку.

— Ось, поглянь.

Він здивовано розгорнув папку і з зацікавленням став роз­дивлятися знимки. Я оповів йому про зустріч в парку. Висновок його був такий самий, як і мій: Томашевич шантажував, очевидно, своїх політичних опонентів. Як йому вдалося організувати ці знимки з борделю — невідомо, але ось вони у всій красі.

— Тепер ти бачиш, що я тим більше повинен зробити все, аби він не став президентом міста? — запитав я, згортаючи папку.

— Твоя справа. Товкти головою в стіну теж приносить свою користь. Стаєш твердолобим. Щодо зубів, то я вже не певен.

Я підвівся і хотів іти, коли він мовби опам’ятався і пригадав собі щось, при цьому вагаючись, чи варто мені те оповідати.

— Стривай, — сказав замислено. — Щоб мене совість не мучила, підкажу тобі ще дещо. Ти мене запитував про членів, а нічого про акціонерів.

— А акціонери не були водночас членами? — здивувався я.

— Були. Всього було п’ять акціонерів. За умовами угоди, акції померлого акціонера переходили у власність живих. Пів року тому померло троє. Нагло. Один за другим.

— Отже, зосталося двоє... І всі акції перейшли були їм?

— Так.

— І хто вони?

— Одного ти знаєш.

— Та йди! Невже Томашевич?

— Він.

— Хто другий?

— Це невідомо. Імена акціонерів тримали

1 ... 3 4 5 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нічний репортер"