Читати книгу - "Нічний репортер"

в секреті. Відомими вони ставали щойно в день смерті.

— Як же ти довідався ім’я Томашевича?

— Справа виглядала так. Судово-медична експертиза попри деякі підозри поліції не побачила в тих наглих смертях жодного криміналу. Просто людська необережність, збіг випадковосте й і т. д. Вітольд Поґоржельський розбився на ав­ті — злетів з мосту в Дністер. Роман Корда послизнувся під час ожеледі і вдарився потилицею об бровку. А Ян Фурса звер­нувся до мене і просив поради. Він підозрював, що тут щось не чисто. Ним опанував страх. Але з такими підозрами йти на поліцію було смішно. Я порадив йому поки що взагалі не виходити з дому і нікого не приймати в себе. На запитання, кого він підозрює, він так промовисто на мене поглянув, що я здогадався і запитав: «Томашевич?» І побачив, як він сіпнувся. «Він теж акціонер?» — запитав я. Він кивнув. Того другого не хотів назвати. А за два місяці він вчадів — комин забило сажею. Усі ці два місяці він сидів удома.

— Тобто всі смерті трагічні.

— Розгорни будь-яку газету, — недбало промовив Мартинюк, — це такі буденні випадки, на які мало хто увагу звертає. О, будь ласка: лише цієї ночі вчаділа ціла родина — батько, його донька і дві її колєжанки. Запалили грубку вуглем, а шуберт відкрити забули.

— То чекай... — роздумував я. — Двоє акціонерів усе ще живі. А їхні акції викупило Товариство броварів?

— Акції так. Але акціонери володіли ще чотирма кам’яницями, які давали стабільний прибуток, і трьома рестораціями. Члени Товариства нічого про це не знали. Хоча все це бу­ло придбане за час існування Товариства.

— Тобі про те розповів той Фурса?

— Так.

— Отже, хтось і далі перебуває під загрозою...

— Якщо ти думаєш, що хтось із цих двох організував їхні вбивства, то це дуже сміливо. Поліцію в цьому не переконаєш.

— Ким були ті, що загинули?

— Ці люди не мали нічого спільного з шинкарями, як і сам Томашевич, хоча він і вважався скромним секретарем. Всі інші були службовцями банку, військовими, підприємцями. Вони створили Товариство з єдиною метою — нажитися. Товариство було легальним, а от акціонери — засекречені. Нічого подібного зараз у нас неможливо, а за Австрії такі казуси траплялися. Тим більше, що один із акціонерів, пан Корда, належав до цісарської родини. По війні ніхто на це уваги не звернув, і все залишилося, як було.

3

На вулиці було далі мокро й похмуро, сіялася дрібна мжич­ка, але така несмілива, що рідко хто відкривав парасолю, воліючи використовувати її як паличку. Перехожі увихалися на хідниках від авт, коли з-під коліс вилітали рясні бризки. Неподалік брами, з якої я вийшов, стояв високий чоловік в сірому плащі і сірому капелюсі, насунутому ледь не на очі. Він дивився з-під лоба на мене так, мовби збирався щось сказати. Щось у ньому було знайомим. Чи не той самий, що передав мені папку зі знимками? Він стояв до мене правим боком, не видно було, де його ліва рука. Я вдав, що нічого не помітив, хвильку зачекав, доки відважиться підійти, закурив, але він і не зрушив з місця, лише час від часу повертав голову в мій бік, але якось так знічев’я, мовби ненароком.

Я кинув недопалок до смітника, перейшов дорогу, перетнув Легіонів, і пішов догори Сиктуською[8]. Щось мене муляло, щось не давало спокою. Я озирнувся і знову побачив його — він ішов згорбившись, з руками в кишенях, наче весь заглибився в себе і свої проблеми. Але, вочевидь, стежив за мною.

Зранку я випив лише каву і нічого не їв, коли зателефонував невідомий. Тепер я вирішив зайти до сніданкового покою Мусяловича. Повісив плаща і парасолю на крісло за вільним столиком та підійшов до буфету. Переді мною стояли дві молодички, які жваво щебетали про забаву, на яку їх було запрошено, але вони ще не визначилися зі своїми сукнями. Во­ни взяли заливні язики, салатки і пампухи до чаю. Я добряче зголоднів, тому вибрав помідорову зупу, котлєт[9] з тушкованою капустою і бурячки, розрахувався на касі й отетерів: за столом, який я зайняв, уже сидів той самий чоловік, хоча вільних столів було кілька. Я поставив тацю на стіл, сів і подивився на нього. Його обличчя було таким сірим, як і його плащ, очі тривожно бігали, але в рухах була впевненість і рішучість. Його тривога породжувалася не страхом, а звичним станом хижака, який завше мусить бути на сторожі.

— Я знаю, ви помітили, що я стежив за вами, — промовив він хрипким голосом. — Але на вулиці я не хотів розмовляти.

— Ви розмовляли зі мною в парку, — відказав я, зауваживши, що ліву руку він тримає в кишені, виставивши великий палець. — Маєте ще якусь до мене справу?

Він закашлявся, прикриваючи рота хустинкою. Потім відповів:

— М-м... скорше навпаки. Це я вам потрібен.

— Звідки така певність?

— Нюх, пане Крилович. Нюх... а він мене нігди не підводить.

— Хто ж ви такий?

— Я член організації, яка пильнує дотримання справедливості. Ми обстоюємо права робітників.

Я бачив, що він кпить і геть не скидається на робітника.

— О! Щось я ніколи не чув про таку організацію.

Мені стало нудно і я почав їсти. Він якусь хвилю стежив за рухом моєї ложки, врешті знову заговорив:

— Ми зовсім недавно розпочали нашу діяльність.

— Добре, — кивнув я. — Поясніть — оті знимки з борделю, якими Томашевич шантажує, хто там зображений?

— Цього я вам не скажу. Він шантажує не одну особу, а кількох.

— Чого ви домагаєтесь?

— Справедливості. Його треба зупинити.

— А звідки я можу бути певен, що ви саме той, за кого себе видаєте? Може, ви якраз людина Томашевича?

— Ще сьогодні будете мати можливість переконатися. Я дам вам одну адресу в Станиславові. Чоловік, до якого ви звернетеся, допоможе у збиранні матеріалів.

— Виходить, мене позбавили будь-якої ініціативи. Гадаєте, я самостійно не доберуся до суті?

— Доберетеся, але це займе далеко більше часу. Ми просто хочемо вам допомогти. Самому вам доведеться порпатися над­то довго. А вибори не за горами. Уявляєте, що буде з державою, коли усілякі томашевичі займуть відповідальні пости?

— Ого! То ви ще й політикою займаєтеся.

— Не без цього. Ми не були певні, що вас зацікавить ця справа.

— Ви й зараз не можете бути певні.

— Ваш візит до Мартинюка говорить сам за себе. А ще ви сьогодні ж таки поїдете до Станиславова.

Його нахабство мене нервувало, але я вже сидів на гачку, я вже попався, і протестувати було б марно та й не в моїх інтересах.

— Щось ваші методи стеження мало схожі на поведінку робітничої організації, — закпив я.

— Гадаю,