Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

- Я не побачивши тебе до світанку, пішов. Знаєш чому?

- Ні, відповів Лесик і впадаючи все більше в червоний колір обличчя.

 - Я не хотів тебе ганьбити, щоб усе село бачило який ти ледар. Крикнув Тарас.

- Я не ледар, крикнув Лесик.

Я  можливо пів ночі уявляв, як Ми полюємо і вбиваємо різних чудовиськ, ну і, звичайно, продаємо їх шкури за найвигіднішою ціною.

Брешеш ти все. Ти тільки про одне ти думав, як пригощатимеш дівчат, і дарувати їм непотрібні подарунки, аби лише розділити з ними сінник.

Чому це непотрібні подарунки? Стрепенувся Лесик.

Тарас зрозумів, що потрапив прямо в точку. Читаючи емоції Лесика по тому, як біліло його лице мов густий туман те червоніючій як розжарена підкова у коваля.

- Ах ти хлоп'я дуриш мене, та ще суперечити надумав.

Тарасова рука з силою пролетіла над потилицею Лесика, зачепивши лише  волосся. Лесик встиг прибрати голову в плечі, тим самим увернутись від потужного тумака. Що, а цьому він добре навчився, вірніше життя навчило.

- Ні, Тарас. Стрепенувся Лесик, не відходячи ні на крок, але маючи на увазі, що Тарас може і спробувати ще раз вліпити.

- У мене такого і в думках не було, може і трохи що і мріяв, але в основному про полювання думав.

- Побачимо, прогарчав Тарас. Тягтимеш мій мішок за мене, до самого лісу, а там подивимося, який ти насправді.

- На тримай!

З цими словами Тарас кинув мішок прямо в Лесика, спеціально цілячись вище за голову. Але Лесик з усієї сили підскочив і схопив мішок Тараса. Лесик навіть не зрозумів, як у нього так вийшло.

Але Тарас на усі старання молодика встиг сказати ущипливо.

- Та ти молодець, дуже круто вийшло ловити м'ячик, йди до мами похвалишся якій ти собачкою зробився.

Лесик тримав мішок в руках, міцно затискаючи від образи і злості за сказане, кісточки кулаків побіліли.

- Ти ж знаєш, померла вона, навіщо говориш таке, я кругла сирота, тільки тебе і знаю, як найближчого, хоч і не ким ти мін і не доводишся. Крізь зуби прошипів юнак.

Тарас оступився, опустив погляд, згадав Євдокію мати Лесика.

Завмер на секунду, але секунда для нього, виявилася довше за життя. У очах сполохав вогонь гарячої битви.

         Небо горіло, і земля тліла. Згадав ту ніч, ту страшну ніч, коли кочове плем'я здійснювало набіг на їх село. Була темна ніч, але від пожежі в якій палало село, видно було як на заході сонця. Таке, можна було порівняти з подихом дракона. Який для втіхи вирішив спалити усіх до біса. Вони не грабували вони усе палили і вбивали тих, хто намагався відбитися, захистити своє саме цінне, так і полягла Євдокія. Виносячи з хати палаючої хати Лесика, і зустрівши злощасного вершника. Який без всяких роздумів для сміху рубонув мечем злякану жінку.

Так, це усе бачив Тарас, але вже не міг допомогти, чинить опір було марно. Пібігши, він витягнув кричущого хлопчика з-під тіла, від якої вже йшло життя, але все таки вона до останнього захищала або намагалася захистити своє чадо. З Лесиком він побіг та сховався за селом в густій траві і перечекав доки вершники підуть. Сльози душили, гіркота диму та залізний присмак крові на розбитих губах. Так і вони врятувались

Ніч минула, залишився дим. Багато хто загинув, а ті, хто вижили, не дуже-то і жити хотіли. Але жити то потрібно ковтаючи сльози. Ми багатьох втратили, і багатьох не повернути. І головне знайти для чого ти залишився на цьому світі. А причина завжди є, і мета твоя теж є.

Спочатку поховали полеглих цією страшною ніччю, потім помалу почали відновлювати, що залишилося з хатин на який потрапив факел вбивці.

- Пішли Лесик, ще треба встигнути табір розбить до темна, хмизу наносити і якщо хочеш поїсти, то хоч яку ту жабу зловити і зажарити - вже сміючись мовив Тарас.

І вони пішли вже разом на полювання, не здогадуючись що на них чикає.