Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

* * *

Сьогодні в салуні “Мідна квітка” було напрочуд мало відвідувачів. За одним із столиків захоплено різалася в карти компанія гоблінів. За кілька кроків від барної стійки згорблений, побитий життям дворф, закутаний у хутра з голови до п'ят, мляво колупав вилкою в тарілці з кашею. В найближчому до дверей кутку пара старателів з мідних копалень потягувала пиво. В іншому кутку скромний писар з міської управи, намагаючись не привертати до себе особливої ​​уваги, снідав кавою з молоком та пиріжками. Та ще за сусіднім столиком, трохи ближче до стійки, похмурий трапер зі шрамом через усю праву половину обличчя глушив віскі з пляшки, що стояла на столі, притуливши свій арбалет до ніжки стільця.

Двейн Дольсвіг, господар “Мідної квітки”, скрупульозно протирав змоченою у спирті ганчіркою витончений позолочений свічник. Свого часу цей плід роботи карлика-ювеліра коштував Двейну тижневого виторгу, але власник салуна міг собі дозволити такі витрати.

Історія нинішньої "Мідної квітки" налічувала рівно десять років - салун перейменували після того, як збанкрутілий колишній власник повісився на люстрі у своєму кабінеті. Всі ці роки майстер Дольсвіг був незмінним господарем закладу, і справи у нього, на відміну від покійного колеги, йшли добре. Потік клієнтів не зникав, Двейн підтримував теплі стосунки з міською владою і справно платив головорізам Пабло - тому п'яні бешкетники були дуже рідкісними гостями в його салуні. Хоча, звісно, ​​всяке траплялося. І п'яні розбірки, і стрілянина... Пригір'я є Пригір'я.

Спираючись ліктями на стійку, Лейф з задумом пив пунш. У салуні було на диво спокійно, в місті теж - вулиці були безлюдні, незважаючи на тиху погоду (завірюха вирувала рівно добу, а до ранку вляглась). Значить, про вчорашню катастрофу у місті ще ніхто не знає... Та й звідки? Навіть у В’яземці, звідки хедхантер дістався міста у поштових санях, давши пару мідяків візнику, ніхто ще не чув про те, що сталося. Ніхто, окрім підручного Альвареса, який, дізнавшись від Лейфа про успішне виконання завдання, негайно взяв собачу упряжку і кинувся доповідати шефу. Так поспішав, що навіть відмовився підвезти ельфа до міста. Ну та й біс із ним...

Справа зроблена, тепер залишилося струсити належне йому з цього жирного кнура Пабло - і можна валити звідси. Чи на захід, чи в ліси... Головне — подалі. Кашу він учора заварив таку, що залишатися в Прикордонні йому ніяк не можна.

… Рука здригнулася, вилка зрадницьки стукнула по тарілці, і Гларву довелося добре попрацювати, щоб узяти себе в руки. Гірський дух і всі демони Потойбіччя... Скільки ще можна сидіти в позі зародка і колупатися в цьому лайні, яке хтось бозна-чому назвав гречкою?! А нормально сісти не можна... Адже в нього на обличчі, мабуть, все написано.

Заряджений картеччю обріз, схований під курткою, обпікав шкіру крізь сорочку, наче розпечене вугілля. Ось він, гірник, стоїть за два кроки... І спиною стоїть, не бачить нічого... Врізати з двох стволів - і готово. Але ні, з цим так не можна... Цей може почути, відчути, встигнути. Спочатку треба, щоб він відволікся... Ну якого гірського духу вони тягнуть?

… Бак Редстоун крякнув і перекинув у себе четверту (п'яту?) за рахунком чарку. Чорт, так і сп'яніти недовго... А втім, пофіг. Він і по п'яні, пам'ятається, шийку в пляшки болтом відбивав. І гірську пуму в око бив, правда, не по п'яні вже... Але зате пуму! Що йому якийсь гостровухий? Тільки ось чого ці дрібні тягнуть гуму... Треба ж ще арбалет звести, та так, щоб він не помітив... Адже зі зведеним арбалетом у салун не прийдеш, та й клієнт міг щось запідозрити. Ха, "клієнт"... Почав говорити, як вони. Все, остання справа, і валити від цього Пабло на всі сторони світу.

… Було не надто холодно, але Мартін Йогг все одно судомно кутався в одяг. Сподіваючись на безвітряну погоду, він не став одягати куртку зі свинячої шкіри, що добряче набридла. А плащ, зрозуміло, у такий мороз ні чорта не грів...

Зараз мало хто впізнав би в нещасному, битому життям чоловічку веселого відчайдушного випускника Школи Чар, який проміняв ясне небо багатої Латиції на суворе засніжене Пригір'я. Юний роздовбай хоч і жив одним днем, але все ж усвідомлював, що з його знаннями та мізерними здібностями до магії нормальної роботи на батьківщині йому не знайти. У кращому разі світить йому місце помічника балаганного фокусника... І тоді вчорашній студент згадав розповіді про просочене духом романтики та пригод Прикордоння (де, між іншим, не так багато гарних магів), які однокурсники травили один одному в кімнаті після відбою, при одній свічці, потягуючи дешевий коньяк з чашок. На свої останні заощадження він купив квиток на потяг.

І прорахувався. Сувора реальність Пригір'я не прийняла мага-недоучку. Цілитель з нього був ніякий, бойовик - ще гірше, допомагати в розслідуваннях шерифу, використовуючи свої мізерні здібності, він відмовився сам - робота нудна і платять мало. А решта його здібностей у тутешніх краях дорівнювала пшику. Щоправда, кілька разів йому вдалося за допомогою магії виграти в карти, але втретє його розкусили, відібрали попередній виграш і побили так, що... Загалом, забили б до смерті, якби за нього раптом не заступився якийсь повний і вусатий пан.

Так Мартін познайомився з Пабло Альваресом, чиє чергове завдання сьогодні і виконував. Гілка снігодубу, ретельно схована ним під одягом, була артефактом: вкладене в нього хитромудре заклинання викликало параліч серцевого м'яза. Від Мартіна з його мізерним магічним потенціалом вимагалося лише активувати заклинання і направити його на потрібну людину... ну тобто ельфа. Гірського. Жертва відома, де вона знаходиться, відомо... Чого ж простіше?

Кілька років тому Мартін нізащо не повірив би, що може ось так просто вбити когось. Але тепер він був готовий на все, аби нарешті забратися звідси. Отримати гроші, дістатися В’яземки, купити квиток на потяг... І на південь, на Батьківщину. Геть із цієї проклятої мерзлоти... Де навіть дівчата холодні, як лід. При спогаді про дівчат ребро, що не зрослося до кінця, відгукнулося спалахом болю...