Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

– Ти не звідси. І ти не просто шукаєш роботу.

Аларіон відчув, як серце калатало швидше. Вона відчувала щось магічне, це було очевидно. Він намагався приховати свою напруженість.

Не дарма його самого манило це місце.

– Я просто хочу заробити, щоб утримати себе й дитину, – сказав він, дивлячись на жінку так, ніби сподівався, що вона не задаватиме більше запитань. – Мені нічого не потрібно, тільки прихисток і трохи заробітку.

Бо людський світ він не розумів, і не уявляв, де пригодитися, окрім як подібної крамниці.

Врунґільда знову уважно оглянула його, торкнувшись пальцями пучка лаванди на прилавку. Її очі звузилися, і коли вона заговорила: 

– Прихисток чи схованка? 

Аларіон на мить відвів погляд, вагався, чи варто було залишатися тут. Можливо, вона була чародійкою, можливо, знала більше, ніж він хотів би.

Його думки роїлися: «Що, як вона здасть його вайт-гантерам? Мисливцям на тих, хто вибрав не ту сторону війни?»

Проте, він був виснажений і не уявляв, що робити:

– Я лише хочу спокою.

Врунґільда зітхнула, ніби зваживши всі можливі варіанти. Потім коротко кивнула. Аларіон зітхнув із полегшенням, хоча не був певен, що зробив правильний вибір. 

– Як звуть твою дитину? 

Але він не знав. Чоловік ще раз глянув на обличчя крихітки, думаючи, яке ім’я могло би бути її…

– Лола.

– А ти хто? 

– Лоріан, просто Лоріан, якщо Ви не проти… 

Місяць минув у тихій рутині. Аларіон працював у крамничці Врунґільди, і хоча вони не говорили про магічну сторону трав, він відчував, що це, як невидимий бар'єр, який ніхто не збирався перетинати. Вони зосереджувалися виключно на людських властивостях рослин: зілля від болю, трави для сну, настої для зцілення ран.

– Ось ця, наприклад, – сказала жінка, піднімаючи невеличкий пучок засушеного зілля з темно-зеленими листками. – Це афродизіак. І не простий. Це рослина з потужними властивостями, здатна збудити бажання навіть у найхолоднішого серця, – вона засміялася, помітивши його здивований погляд, і пожартувала: – Або ж це можна назвати любовним зіллям для тих, хто не хоче марнувати час на залицяння.

І це було вперше, коли жінка згадала магію.

Вона покрутила пучок у руках і додала: 

– Один настій із цієї трави – і чоловіки й жінки стають більш відкритими для… гм, сам розумієш, яких пригод. Це весело спостерігати, коли люди навіть не розуміють, що з ними відбувається, і чому вони раптом стають настільки… палкими.

У його світі це було… таким звичним. Особливо після того, як він обрав темну сторону. І всі його нові союзники виявлялися дурними та хтивими, готовими підливати любовні зілля будь-кому. 

– І для чого такі речі людям? – запитав.

– Бо їхні душі темні та наївні, – додала, поглядаючи на нього з лукавою усмішкою. – Я впевнена, ти знаєш вдосталь про потаємне та темне людських душ, правда?

Аларіон промовчав, усмішка залишилася на його обличчі. Та вони обоє мовчали, залишаючи цю тему на межі, яку ще не наважувалися перетнути.

– А це, – додала вона невимушено, – настійка, яка покращує пам’ять. Люди купують її, щоб ставати розумнішими та справлятися з роботою. Часто її купують учні старших шкіл. Не хочеш спробувати? 

– Ні, у мене хороша пам’ять.

– Часом школярі думають, що якщо часто пити цю траву, то можна згадати все – навіть раннє дитинство. Я продаю її також, кажучи, що ця пляшечка розбудить давно забуті спогади. 

– Мені би… навпаки. Забути дещо.

Жінка кивала, наче знала все, і з часом це перестало турбувати Аларіона. Стало байдуже.

Маленька квартирка, яку йому вдалося винайняти, здавалася доволі комфортною. Скромна, на третьому поверсі старого будинку в самому кінці вузької вулички, але для нього це було щось більше, ніж просто житло. Вперше за довгий час він відчув себе хоч трохи вільним, і це приносило певне полегшення. Бували дні, коли він йшов вулицями, не оглядаючись, і дихти ставало легше.

Дитина, яка сиділа в його обіймах, радісно белькотіла, не розуміючи, що її новий дім не такий, як великий палац, у якому колись жив її випадковий захисник. Для неї було важливо лише те, що він був поруч, хоча щоночі та плакала і кликала маму.

Коли він сідав у своїй маленькій квартирці біля холодних стін, його охоплювало відчуття безнадійності. Він годинами роздумував, чи зможе колись знайти жінку, яка загубила це дитя… Чи жива вона… Чи стала жертвою того зруйнованого міста… 

Аларіон розумів: те, що ця дитина залишилася сама… частково і його вина.

Маленька дівчинка, яку він тримав на руках, була його єдиною турботою. Щовечора він садив її на коліна, діставав скромні припаси їжі, які встиг назбирати чи купити протягом дня, і обережно годував її, а його пальці з ніжністю торкалися дитячих щік, коли він витирав залишки страви з її вуст.

– Ну ж бо, крихітко, – говорив м'яким заспокійливим голосом, – ми ще трохи протримаємося, правда?