Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

країною на землі. Як повідомляє Washington Post, у 2013 році у Швеції було проведено опитування, яке показало, що люди з Великої Британії, США, Канади й Австралії, а також деяких країн Латинської Америки «з високою імовірністю готові приязно поставитися до расово відмінних сусідів». Жодна з країн Європи не має навіть малої частки такого рівня толерантності. І в жодній із цих країн не було обрано національним лідером чорношкірого — двічі, й поготів — понад 65 мільйонами голосів щоразу.

Зрештою, цілком очевидно, що свобода у світі поширюється там, куди сягає вплив Америки. Згідно з проектом Polity в Університеті штату Меріленд, світова демократія перебуває нині на висоті, й особливо стрімко вона зростала після розпаду Радянського Союзу — події, яка відбулася, певна річ, завдяки американському прагненню «сплатити будь-яку ціну, винести будь-який тягар, подолати будь-яку перепону, підтримати будь-якого друга, боротися з будь-яким ворогом задля тріумфу свободи», як висловився у своїй інавгураційній промові президент Джон Кеннеді. Часто цитована популярна думка про те, що Америка двічі визволила Європу від тиранії, поклала край гніту комунізму і дарувала свободу мільярдам мешканців планети, видається правдою.

Тож планка, яку встановили дезінтеграціоністи, висока.

Щоб узяти цю висоту, вони повинні вдатися до розумної, привабливої та глибоко порочної стратегії.

Стратегія дезінтеграціоністів

То як дезінтеграціоністам вдається переконувати мільйони американців у тому, що філософію, культуру, інститути й історію нашої нації варто відкинути? Вони пропонують згубний, але звабливий погляд на Америку як на джерело зла і пропонують альтернативний уніонізм, що ґрунтується на «інтерсекційній солідарності». Інтерсекційність — у своєму початковому вигляді — була цілком реалістичною: вона передбачала особливе ставлення до американців як членів кількох категорій меншості. Так, до прикладу, чорношкіра жінка зазнає дискримінації в інших аспектах, ніж біла жінка. Натомість інтерсекційність перетворилася на гучне гасло дезінтеграціоністів, які проголошують, що Америка перебуває в полоні жорсткої ієрархії, подолати який можна тільки скинувши всю систему. Тому членство в історично віктимізованій групі слугує клеєм, який тримає купи коаліцію антиуніоністів. Нова солідарність лежить в опозиції системі.

Такий аргумент надзвичайно привабливий, надто завдяки неправдивій філософії політично лівих у його підґрунті: твердженню про те, що будь-яка нерівність є формою дискримінації. Позаяк нерівність існувала між усіма групами людей в усі часи, зникнути вона не може. Але переконавши американців у тому, що будь-яка непоясненна нерівність є результатом американської системи — філософії, культури, інститутів, історії, — дезінтеграціоністи матимуть стислий і незаперечний аргумент на користь зруйнування системи. Будь-яке свідчення про нерівність — доказ проти уніонізму.

Така позиція має великий емоційний резонанс. Традиційний американізм стверджує, що наша система, хай ніколи не була досконалою, але впевнено наближається до ідеалу, — а це значить, що нині, коли зникли перепони фанатизму, досягти успіху стало легше, ніж колись. Такий світогляд покладає на індивідуумів величезну відповідальність: адже якщо ти не зміг досягнути успіху, можна винити власні недоліки, але важче перекласти провину на міазматичного екзистенційного системного, обвішаного прапорами, «бабая» з твоїх снів. Що більше свободи, то більше відповідальності.

Та якщо всяку нерівність приписати системі, то особиста відповідальність відходить на другий план. Фіаско стають проблемами не особистості, а системи. Правду кажучи, будь-яке фіаско перетворюється на цеглину в стіні доказів проти Америки. Єдиним рішенням, знову-таки, залишається коаліційна політика, націлена на переписування умов суспільної угоди Америки.

Такий погляд став стрижнем радикальної політики демократів: уявлення про те, що коаліція гадано пригнічених повинна повстати й докорінно змінити американську суспільну угоду. Так сенаторка Кірстен Джиллібранд проголосила, що «опір є справою жіночою, інтерсекційною і підживлюваною нашою взаємною вірою». Тямущі в соціальних медіях кандидати в президенти від Демократичної партії завжди прагнуть продемонструвати власну інтерсекційну bona fides[5], аби уникнути ярликів зверхніх співчутливців. Вони так і сиплють історіями про те, як стали жертвами країни, що зробила їх багатими й відомими. І ці ж кандидати не вдовольняються простою критикою конкретної політики уряду, що мало б бути основою політичного діалогу. Натомість вони критикують саму «систему». Так сенаторка-демократка від Массачусетсу Елізабет Воррен іменує систему кримінального права «расистською», сенаторка від Каліфорнії Камала Гарріс пояснює, що від політики ідентичності не можна відмахуватися, — насправді вона вважає, цю фразу було вигадано для того, щоб «зробити мінімальними та маргінальними питання, які важать для всіх нас. Цим нам намагаються затулити роти». Як висловився 2019 року колишній представник Демократичної партії в Техасі Бето О’Рурк, «системний ендемічний расизм визначає нашу країну від перших днів її існування».

Через політику дезінтеграціонізму ЗМІ регулярно зосереджують увагу на демографічних змінах у США, в яких вбачають провісництво радикальних змін політики, — пристаючи, звісно, на ту думку, що демографія — це доля. Стів Філліпс із Центру американського прогресу тріумфально писав у Nation, що «єдиною потужною силою, яка формує нині політику Америки, є демографічна революція, що трансформує расовий склад населення Штатів». На думку Філліпса, сподівання Демократичної партії полягають у більш расово орієнтованому мисленні: «Турботи людей іншого кольору шкіри повинні стати рушієм політики тепер і в майбутньому». І такі погляди не є чимось екзотичним для партійних кіл: для великої частки демократичної інтелігенції це основа стратегії. Анітрохи не здається дивним те, що крайні праві расисти тримаються точнісінько такої самої думки: вважають, що етнічний склад населення країни становить внутрішню загрозу для американської системи, та пропонують як рішення свою власну форму расового дезінтеграціонізму. На жаль, такі крайні праві погляди вряди-годи мігрують і в стан Республіканської партії.

Це спричиняє глибокий розділ. Проте, на думку дезінтеграціоністів, справжні сили, супротивні об’єднанню, гніздяться в осередку прибічників традиційного американізму. Єдність, кажуть дезінтеграціоністи, може народитися від протидії системі. Та оскільки сама система містить у собі сили роз’єднання, її підтримання є справжньою причиною політичної та культурної фрагментації. Ось чому дезінтеграціоністи приписують силу роз’єднання символам культурної уніфікації — таким як прапор Сполучених Штатів. Якщо Америка як концепт поляризує суспільство, то її прапор теж. Схиляти коліна під звуки національного гімну — насправді більш автентична поведінка, ніж стояти під нього. (Бето О’Рурк зауважує: «Я не знаю нічого більш американського, ніж мирно стояти або схилити коліно за свої права — будь-коли та будь-де».) Традиційна американська віра в раціональну дискусію сприймається як така, що поляризує суспільство: зрештою, поштивість була одним із видів зброї Конфедерації (тут варто зазначити, що насправді конфедерати не вирізнялися такою вже великою поштивістю, про що красномовно свідчать 600 тисяч трупів американців на полях Громадянської війни). Наукові дослідження оголошуються проявом фанатизму, а меритократія висміюється як різновид дискримінації. Віра у вільні