Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

ринки — навіть опір націоналізації системи охорони здоров’я — є свідченням укорінення Америки в рабовласництві. Підтримка американських інститутів, таких як федералізм і колегія виборників, засуджується як дискримінаційна за своєю природою.

Сама система є гнітючою і репресивною — ми мусимо побороти її. Усіх, хто вірить, що філософія, культура, інститути, історія Америки не мають аналогів як джерела добра і прав, глузливо прозивають, у найкращому разі, невгамовними ура-патріотами, а в найгіршому — твердолобими фанатиками. Не без причини сотні протестувальників зібралися під вікнами Бостонського університету, тавруючи мене як расиста, коли я читав лекцію під назвою «Америка була заснована не на рабстві, а на свободі». Дарма, що лекція найбільше висвітлювала саме жахи рабовласництва і дії законів Джима Кроу[6], а також героїчну боротьбу чорних американців за свою свободу: я відзначав, що борці за свободу перемогли, що вони виконали обіцянки засновників, одержали платню за славнозвісним «векселем» Мартіна Лютера Кінга, гарантованим у Декларації незалежності, — для них це звучало частиною расистської риторики, якій у нашому суспільстві немає місця.

Ті самі чинники, які мали б єднати нас, отже, нас роз’єднують. І тільки упавши навколішки перед поглядами дезінтеграціоністів, можна заслужити моральне прощення.

А дезінтеграціоністи вимагають саме цього.

Силу культурних інститутів вони скеровують на те, щоб змести зі шляху тих, хто стоїть на заваді. Стратегія дезінтеграціоністів ґрунтується на простому правилі: мастити лише колесо, яке скрипить. У світі соціальних медій це означає цілити в корпорації, що найменш схильні до ризику в захисті свободи слова і власних цінностей. Отак дезінтеграціоністи день у день прочісують консервативні телепередачі, вишукуючи в них уривки, які можна хибно витлумачити, відтак зібрати через твітер кошти на бойкот, який так ніколи й не відбувається. Кількох твітів буває досить, щоб рекламодавці відмовилися від хостів, а платформи соціальних медій — демонетизували й вилучили гаданих порушників, а іноді навіть погодилися на всеосяжні зміни у політиці.

Встановлювані елітарною мафією дезінтеграціоністів межі політкоректності, які розсуваються без упину, примушують до мовчання і послуху.

Корпорації, для яких, зрештою, більше важить прибуток, ніж принципи, часто піддаються навіть найслабшому тиску. Корпорації не ідеологічні за природою (хоч би що про них стверджували ліві), це лише правові структури, сконструйовані для обмеження відповідальності власників. Це означає, що кілька стажерів, які критикують велику компанію, можуть змінювати політику зсередини; і навіть незначна медійна атака може змусити навіть мільярдні компанії встановити суворіші стандарти висловлювань.

Навіть доброчинні ініціативи не уникають батога дезінтеграціоністів. Бойскаутів можна змусити зректися власних принципів, якщо ті принципи відповідають традиційному ставленню до юдейсько-християнської моралі. Тиском уряду і неурядових установ можна примусити мережу закусочних Chick-fil-A припинити доброчинні пожертвування таким організаціям, як «Армія спасіння».

Кампуси університетів, де дезінтеграціоністи фактично контролюють більшість адміністрацій, перетворилися на місця для показового позбавлення інакодумців права на виступ і для публічних актів приниження в дусі маоїзму та «Культурної революції». Студентів навчають визнавати свій «білий привілей» — ключовий компонент інтерсекційної теорії, яка підриває традиційні американські поняття про особисту відповідальність і права; а за відмову від цього їх таврують як фанатиків. Професорів змушують піти геть, якщо вони не схиляють колін перед пануванням дезінтеграціоністів. Науковців позбавляють змоги продовжувати дослідження, якщо вони дають непопулярні результати.

Голлівуд також став частиною авангарду в справі залякування. Оскільки знаменитості надто чутливі до несхвальних відгуків преси, їм доводиться триматися дезінтеграціоністських поглядів, якщо вони хочуть залишатися популярними. Найменша незгода з найрадикальнішими лівацькими позиціями може коштувати кар’єри. Наприклад, Маріо Лопес скоїв тяжкий гріх, сказавши, що «для батьків було б небезпечно» діагностувати у трирічної дитини тендерну дисфорію лише тому, що маля відчуває невпевненість у своїй статі, ще й додавши: «Ти просто дитина». Цього було достатньо, щоб телеканал Е! примусив Лопеса публічно вибачатися, що той покірливо і зробив.

Цьому чоловікові треба сім’ю годувати.

Як і всім нам.

Дезінтеграціоністи це знають. І вони не оминуть своєю ядучістю жоден аспект американського життя. Нехай спорт перетвориться на референдум щодо біологічної толерантності, а музиканти коментують ультрамодні питання соціальної справедливості.

Ендшпіль

Кожен елемент соціальної тканини, що формує американське життя, стає об’єктом для нападок дезінтеграціоністів. Це відбувається навколо нас постійно. Неможливо подивитись футбольний матч, не натрапивши на дезінтеграціонізм. Неможливо купити глянцевий журнал, відвідати церковну службу чи піти до ресторану, не врахувавши, як твої дії будуть трактовані політично.

І це діє.

Діє, тому що виснажує. Так і заплановано. План у тому, щоб переконати Америку сплеснути руками й просто віддатися диктату дезінтеграціоністів, або ж розділитися політично за всіма аспектами повсякденного життя. Жодне із цих рішень не прийнятне для країни, яка хоче залишитися єдиною. Уніонізм стверджує, що попри всі відмінності, ми — корінням своїм — американці. Дезінтеграціонізм натомість учить, що попри наші однакові паспорти, ми — у своєму корінні — різні.

Маленька ганебна таємниця дезінтеграціоністів у тому, що наприкінці руйнації не буде єдності. Там — іще більше руйнації. Революція пожре своїх творців. Ніякого нового світу не збудувати, винищивши американську філософію, культуру, інститути й історію. Національну єдність попросту замінить трайбалізм. Той клей, який нині єднає опозицію та розрізнені фракції дезінтеграціоністів, швидко розтане. Усе, що залишиться від Америки, — це розрізнені групи, що шукатимуть свого інтересу.

Це означає, що боротьба за порятунок Америки — це насамперед боротьба за збереження уніонізму. І на цей шлях ми зараз вступаємо.

Розділ 1

Американська філософія

Кредо Америки просте: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить зі згоди тих, ким вони управляють».

Наші батьки-засновники присвятили цим принципам своє життя, обов’язок і священну честь. За них склали голови солдати в битві під Геттісбергом, їх відстоювали борці за громадянські права, чоловіки й жінки, які здобули свободу мільярдам жителів планети. Лункі слова Декларації про рівність, особисті права і демократію анітрохи не втратили своєї сили, дарма що давно перетворилися на кліше й багато разів були довільно спотворені.

Текст Декларації незалежності й нині віддзеркалює унікальні, базові погляди. На додачу до того, настанови Декларації проходять неперервною ниткою крізь усю еволюцію американської думки. Колишній раб, «другий отець-засновник» Фредерік Дуґлас вбачав у Декларації незалежності водночас світлий поклик до свободи — Дуґлас вітав її «величні принципи політичної свободи й природного правосуддя» — і жорстокий опір толеруванню рабства в Сполучених Штатах. Абрагам Лінкольн вважав