Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Сила потекла венами. Спочатку по руці, потім добралася плеча і опустилась нижче — до серця. На цьому моменті я закрила очі і сконцентрувалась на Мірабель: Щит має пропустити для неї лише потрібне. Якщо чоловік запланував лихе — це відібʼється від мого Щита та повернеться до нього. Така була сила мого Аркану.

Та все йшло добре — тепло якийсь час відчувалось в районі грудей, а потім попливло далі моїм тілом — до правої руки, якою я тримала Мірабель. Врешті пальці закололо знову і Тіні повністю покинули моє тіло. Мірабель спокійно видихнула — магія розсіялась її тілом і не викликала миттєвої реакції. Це значить, вона зможе скористатись тіньовим переходом, який вестиме нас в фортецю в кінці табору.

Маг відступив, обернувся до нас стіною і почав щось нашіптувати. Вже за декілька секунд повітря перед ним почорніло та згустилось, а ще за мить — перетворилось на водовертя чорного диму.

— Доріс, Сільвія, Нора. Леді Мірабель. Я, —  я чітко оголосила порядок переходу порталом. Доріс поморщила носика, почувши, що йде першою. 

Так тобі і треба, більше за всіх мене доймала. Якщо за переходом сидітиме якийсь монстр, він тебе, Доріс, зʼїсть.

Незважаючи на гумор в думках, я не любила тіньові переходи. Вони були холодні та плутали розум. Кожен раз як я опинялась в переході, здавалось, що більше з нього не вийду.

Коли вуаль Мірабель зникла в завісі диму, а я переступила туманний кордон і увійшла в темряву, моїх вух досяг шепіт.

— Коли світло згасне і почнеться ніч, тіні танцюватимуть на шлюбному ложі.

Я хотіла обернутись і спитати, що значить ця фраза, але позаду вже було темно — як і попереду.

На декілька кроків попереду я бачила срібну вуаль Мірабель — у мене є декілька секунд, щоб відновити координацію до того, як стане погано. Вчепитись поглядом в одну точку і йти за нею — точно найкращий вихід.

Я нащупала ножі на бедрах. За кілька кроків ми опинимось у фортеці — я маю бути напоготові.

Але щойно перехід закінчився і тіні розвіялись, нічого, крім великої спальні, повної щасливих людей, не було.

Я швидко проаналізувала простір: батьки молодої, подружки та знатні дами, що вже колись проходили подібний ритуал. Всі сміялись та вітали Мірабель, поки я пустила свій Аркан в натовп. Ніхто не відчув цього, але я відчула наміри кожного — і серед них ніхто не хотів заподіяти моїй леді шкоди. Дехто, я впевнена, по-чорному заздрив дівчині і не був би проти, якби вона не прокинулась зранку, але нічого неприродного в кімнаті повній жінок не було.

Щойно я це зрозуміла, в голові запаморочилось. Чудово, ще й розбиратись з тіньовим укачуванням: аби не знудило посеред весільної церемонії. А менталістика — складна магія навіть для Щитів, тому перевіркою намірів присутніх я ще більше ввела себе у втому. Така магія більш властива Зіркам — все, що стосується людських тіл та маніпуляції їх свідомістю. Тому зараз я хиталась, використавши неприродню для себе магію. Нічого — трохи водички і все пройде.

Я сподівалась, що мій стан залишиться непоміченим, але раптом до мене підійшла леді Ельвіра — мати Мірабель.

— Кая, ти добре себе почуваєш? — я не встигла здивуватись неочікуваній турботі, коли тон змінився на залізний: — Я сподіваюсь, ти памʼятаєш який статок ми платимо вашій Академії за охорону моєї доньки. Вони казали, що ти найкраща, тому якщо щось станеться на цьому святі — ви всі будете жорстоко покарані.

О, я памʼятаю. Цей статок йде на утримання курсанток та щоденні сніданки з каші на воді та кислого киселя. Чудово вклалось в памʼять. А от погрози леді Ельвіри були пусті — хай вона лише спробує щось зробити. І не подивимось, що має силу Світла.

Але згадка про «найкращу» приємно полоскотала мій егоїзм. Не дарма вісім років пахала.

— Так, леді Ельвіро. —  всі свої думки тримаю при собі. —  Я впораюсь з сьогоднішнім вечором.

Нарешті обговорення палацових квочок завершились і процесія рушила до церемоніальної зали. Я йшла поруч з Мірабель — вона дійсно випромінювала Світло і поруч з нею йти мені було не лише необхідно, але й набагато легше. Після тіньового переходу мій організм вимагав більше світлих сил.

Врешті ми підійшли коридором до високих дверей і я зупинилась, пропускаючи вперед себе гостей. Мірабель з батьком стояли попереду, її мати ледь позаду. Одразу за ними — кортеж з аристократів та далеких родичів.

Ну і я позаду всієї процесії.

Зсередини зали чулась жива музика та гомін запрошених людей: фортеці виповнилось багато століть і звукоізоляція тут страждала. Вітер гуляв між кам'яними стінами та свистів у шибках, тому я впевнена, що солдати в таборі під стінами фортеці прекрасно чули весь карнавал.

Аж ось — музика затихла.

Я напружилась та прикула погляд до дверей. Зі скреготом столітнього дерева, двері розкривались, демонструючи наречену та її свиту всім, хто вже чекав всередині.

Я не могла похвалитись високим зростом, хоч і мініатюрною не була. Але за спинами лордів та леді змогла роздивитись хіба кришталеву люстру (яку точно привезли сюди до свята) та букети білих квітів всюди, де лишалось вільне місце.

Коли процесія увійшла всередину і гості зайняли свої місця, Мірабель з батьком рушили до центру зали. Там вже стояв молодий хлопець — можливо, трохи старший за мене, —  смуглявий і з насиченим каштановим волоссям. Він дещо наївно посміхався, а очі його світились безмежним щастям, коли він дивився на Мірабель. Моє серце кольнули ревнощі: не до принца, яким і був цей хлопець, а до їхнього чистого і незатьмареного щастя.