Читати книгу - "№1"

У мене іноді закрадається думка, що Чарлі може бачити тільки тіні. Мабуть, це цікаво — розпізнавати людей не фронтально, а за їхніми видовженими тінями, такими собі людськими штампами на землі. В усіх тінь темна. В людину порівну закладено добра і зла, і це вже справа людини — які риси в собі розвивати, а які притлумити. Я знаю занадто багато тих людей, у яких, крім гельмінтів, живе ще зло. Дуже шкода, що недобрих, дрібних, приземлених людей більше, незмірно більше. Це взайве доводить, що зла людина — більш природна, а добра — та, яка попрацювала над собою і змінилася.

Чарлі відчув це на собі у повну силу. Чарлі — голуб. Я вертався додому і побачив у дворі його (тоді він іще не мав імені). Він лежав на холодному бетоні і повзав по ньому, не маючи змоги злетіти. Важке і дуже поширене видовище. Я підійшов поближче і побачив, що в нього травмовано обидві лапки. Все, що він міг, — плазувати на пузі. Наплазувався до крові. Зовні Чарлі здоровий і повноцінний, має апетит і волю до життя. А от літати і пересуватися не може. А значить, жити він не може. Хіба як курка — у великому тазику клювати просо з рисом і трагічними очима вдивлятись у вікно. Інвалід, ЛГБТ, етнічна меншина, геній. Двома розправленими крильми він упирається об боки тазика і намагається випорхнути назовні. Перші два дні йому це ніяк не давалося — лише здіймав вітер. А на третій день здійснив прорив. Вилетів із тазика на підлогу і гордо поплазував у напрямку сонячного світла. Вперся голівкою об стіну і втишився, приймаючи сонячні ванни. Чарлі — жива алегорія на людей, які мають ціль, проте здійснити її не можуть. Кимось покалічені. Вчора ми попрощалися з Чарлі. Сусідка з дому навпроти забрала його до ветеринара, який за містом має голуб’ятник. Там його виходять, і він зможе доживати віку поряд зі своїми родичами. Ми врятували його від смерті, забравши до хати. Але ми не можемо перетворити Чарлі на курку. Своєю появою в нашому житті Чарлі завдячує другому поверхові. Реґентша церковного хору підібрала голуба в під’їзді і принесла дітям. Ті побавилися один день і викинули у двір, як сміття, ще живе. Найгірший звір — це людина. А особливо діти. Це звірі від природи, які вчиняють гидоту зі щирою невинною усмішкою. А тільки-но почнеш їх карати — назвуть садистом.

Я привчив кохану людину не проводжати мене в дорогу. Це ускладнює мій стан. Чарлі теж волів би не бачити співчутливих поглядів навздогін. Останнім часом доводиться багато їздити, і я вже починаю любити це слайд-шоу пейзажів за вікном. Щоб устигнути на ранковий експрес, доводиться прокидатись о четвертій ранку, тривожити застояну атмосферу сну і вилізати з-під саркофагу, одного на двох. Я напотемки пальцями намацую свої хатні капці, нечутно ступаю кожен крок, аби не розбудити, виходжу на кухню, запалюю настінну лампу і ставлю чайник. У всіх рухах — надмірна обережність, яка завше перетворюється на протилежність: усе падає, стукає, голосно дзюрчить, і я починаю сміятися з самого себе.

Дорога на вокзал — моя найулюбленіша частина цих невиспаних станів. Немає людей. Узагалі немає. Колись у дитинстві я прочитав скандинавське оповідання про хлопчика, якого всі дратували, і одного ранку він прокинувся в місті без людей. Він невимовно зрадів. Усі гойдалки, пісочниці та атлетичні знаряддя на дитячому майданчику виявилися порожніми, не було ніяких черг, не було цих товстоногих мамаш із візочками на лавках по периметру. Все — тільки твоє. У магазинах не було покупців і продавців, можна було вільно зайти за прилавок і досхочу набрати шоколадок і жувальних пастилок, і все це на халяву. Вулиці були порожні, можна було гасати на ровері по проїжджій частині, асфальт на якій завжди рівніший. Школа — до побачення. Коли я все це прочитав, то був у дикому захваті. Мені не­зрозумілим був моралізаторський фінал — мовляв, він почав сумувати за батьками, шкільними друзями та дівчатками в пісочниці. Я не почав би. Ідучи ранковим знерухомленим містом, я почуваюся скандинавським хлопчиком, єдиним мешканцем світу. І мені приємно уявляти, що в цих зашторених вікнах немає подразників, що вранці з під’їздів не висипляться безіменні люди, чужі один одному. Життя інколи можна трактувати як антропологічну експедицію з метою вивчення справжньої природи популяції. Звуки моїх кроків по ранковій недоторканній бруківці живцем помирали у кожному шві. Залишені мною сліди встигли висихати, перш ніж на нього стане чиясь підошва. Я залишав після себе фльор розвіяних думок, їх неможливо було сконструювати докупи, а лише інтуїтивно здогадуватися з уривків. Я грудьми розтинав кисневу гущу, моїм повітрям не дихав ніхто більше. І цей порожній світ не здавався гігантським, а я в ньому не здавався піщинкою, зовсім ні. Він був настільки моїм, наскільки можливо було охопити його поглядом чи планами. Вилюднення ставало благом. Мені хотілося зайти в перше-ліпше помешкання, взяти будь-яку річ, і так по черзі аж до безконечності. Я ладен був принести цю гекатомбу — семизначну жертву в ім’я відсутності зла, адже я не міг би бути злим на самого себе, єдиного. Зло померло би шляхом відмирання, оскільки воно втрачає свою суть, якщо його не завдають комусь живому. Весь синонімічний ряд принижень теж зазнав би евтаназії, позаяк знущатися можна лише з когось. Відсутність об’єкта дії унеможливлює будь-яке правопорушення. Неможливо нашкодити порожнечі.

— Куди ти валиш, придурку! — двірник у світловідбивному жилеті повернув мене до світу двоногих. Виявляється, в задумі я наступив на купу листя, ним нагромадженого.

Бабця кожної осені завжди палить листя з городу. Сиза курява починає пихтіти до неба, як вугільний локомотив. Цей запах нагадує про санацію, про необхідність знищувати відмерле. Деколи я запитую себе: ЩО думали мешканці міста Oświęcim, коли з табору Auschwitz здіймався такий самий стилет диму, як і з бабциних грядок? Цей дим спалених людей потім осідав на їхні грядки, так само, як цемент осідав на мій сад у містечку М. Люди споживали дари природи з мікрочастками євреїв, причащаючись сатанинською епохою.

Поки вона грабає листя і дерен із рештками пагонів і кореневищ, бабцю можна подумки перенести на підзолисті ґрунти Сибіру. Там Іруся зі Стефком теж мали свій наділ землі. Заслані росіяни непробудно пиячили і заростали бур’янами (а вони в тих краях дорівнювали кількості живих мерців). Іруся заплакала, коли в сусідських заростях навесні побачила звичайнісінький перстач — маленькі жовті квіточки з маслянисто-лакованими 5-пальчастими пелюстками. Такі самі росли у Львові, біля фундаменту її кам’яниці. Поки