Читати книгу - "№1"

не зацвітали яскраво жовтим, ці рослини нагадували суницю, вони тулилися до стін, намагаючись вийти з-поза зони дощу. Живописний бур’ян нагадав про її теперішній стан — теж бур’яну, який хтось ретельно виполював, готуючи ґрунт для засадження. Вона за частку секунди подолала тисячі кілометрів і зазирнула у вікно свого помешкання, в якому лишилися її одяг, перший буквар і навіть перший зубчик, який батько завбачливо зберіг на пам’ять в інкрустованій шкатулці. В її кухні господарювала інша жінка, в її спальні відпочивали інші діти, її перший буквар і зубчик уже давно гниють на сміттєзвалищі, бо яка розумна людина триматиме вдома чужі біоматеріали? Перстач біля фундаменту затоптували чужі ноги. Рідне стало вмить чужим. Побачивши ці буденні жовті квітки з розряду мас-маркет, Іруся як ніколи ясно усвідомила, що вона більше ніколи туди не повернеться. Ніколи. Львів передав останній привіт цим жовтим бур’яном. Вона, спершись об граблі півстоліття тому, мовчки прощалася з надією коли-небудь побачити кольоровий сон у рідному ліжку чи бодай випросити у сільських мешканців свої речі назад. Або викупити. Згодом вони так і сказали:

— Викупіть усе своє — і ноу проблем…

У неї залишився один перстач на згадку про ампутацію минулого.

І вона сприйняла це як рецепт схуднення. Вона наче скинула всі нагромаджені досвіди, аби змогти перелетіти через височезну стіну забороненого повернення до себе. Їй це далося. Зараз вона грабає осіннє листя, перед тим занесла плоди до пивниці, перед тим позамітала у своїй (своїй!) хаті, перед тим приготувала Стефкові сніданок, перед тим вибігла до магазину ліґумінів купити макову булочку, перед тим рано прокинулася і ще не вставала, а продовжувала ніжитися під ковдрою, зверху на якій було покривало з гавайської тканини, бо в хаті зимно. Там, у таборах, теж було зимно, там теж треба було грітися, але жоден вовняний коц не міг замінити жевринку віри у своє повернення під жорстоке небо батьківщини. Вона дивиться зараз у кіл диму, який, як зварйований, коптить небесну твердь, тверду і нещадну, ніби хоче одурманити небожителів, інтоксикувати їхню цнотливу зверхність до обивателя внизу. Такі ж сизокрилі стовпи тягнуться до небозводу з інших городів. Але цей — особливий. Він — бабцин.

З вікна потяга добре видно людське порпання на полях і присадибних плантаціях. Тримаючи в руках чужу писанину, слухаючи плеєр через навушники, я мчу кудись уперед — а ці люди так і лишаються згорбленими, прибитими до землі. Ця рустикальна картина ніяк не йде мені з голови, коли я зі швидкістю 160 км/год розрізаю час. За вікном не існує часу, він закляк у цій сутулій фігурі, він воском сплакався над людським хребтом у формі знаку запитання. Напевне, ці самі постаті горбатилися ще в ті часи, коли інші народи повставали на прю проти закріпачення. Люди масово мігрують, виїжджають із села, але село з них не виїжджає всі ці століття. Весь універсум уміщається в їхній стодолі, і в цьому є глибинна мудрість людини зі світу вузьких можливостей і багатовікового сколіозу.

Тягучка сіл за вікном ще більше увиразнює стиковість мого краю. Він придуманий Богом як пограниччя, прикордоння двох світів. Тих світів, в одному з яких сонце сходить, а в іншому заходить. Вони не можуть уміститися в один окрес, тому що їх роздирає внутрішня суперечність задуму. Рухаючись далі на схід, я щораз сильніше відчуваю пустельний подих азійщини. Він береться ген від іга, від вузькоокої пустелі Гобі, від акцесорних мінералів Алтаю, від Турґайського плато, від усього того, що прозорим зефірним вітром імпортує насіння бідності й терпіння на захід, аж сюди, на ці зеленокосі бескиди й пагорби. Я — сходофоб. Кожного разу дорога на схід заражає мене ортодоксією, обвішаною доґматами, з килимами на стінах, квадратними шапками з нутрії, календариками президентів у серванті, залізними коронками на передніх зубах. Ти мисленнєво перетинаєш збручанський кордон західної цивілізації — і тонеш у болотній неозорості євразійства. Інша мова, інший мелос, інша дидактика, інша органолептика, інший епос, інший пантеон, інша оптика, інший масштаб, усепоглинаючий та аґресивний.

— Прошу пані, подайте мені серветку.

— Чєво-чєво?

Сука. Дурепа. Лярва.

Два світи розполовинилися десь посередині мого шляху, і я, випадково задрімавши саме на цій середині, подібно коматозникові, розплющую очі вже в новому світі, який конфліктує з моїм рідним. Повз мене труться люди з іншим квасом у голові, з іншим поглядом на дійсність, і це «інше» незримо затягує мене в орієнтальний світ, немов водокрут потонулого індивідуалізму. Ти хочеш вимушено відбути у цьому сході свою поїздку — і якомога скоріше повернутися назад, додому, в цивілізацію замків, фортець, доглянутих чепурних передмість, апостольських префектур, багатомовних країн, з запахом ґлясе і доппіо, кльоцків і куті, з культом толеранції та права бути собою. Схід страшний. Він нестерпний, тому що неотесаний. Він зупинився в напіврозвиткові, в напівокультуреному стані. Він заохочує приблизність. Його гаслом є «менше думай, більше вимагай, щоби зверху дали». Коли я потрапляю в орбіту сходу, то задраюю всі шлюзи, аби в мене не проникла бацила ортодоксії. Жахливі топоніми, названі на честь виродків чи кон’юнктурників, ще більше змушують одягнути на себе водонепроникний костюм натівського стандарту. Задуха, кінця-краю нема, суцільний терикон упритул до зауралля. Доводиться вимикати органи чуттів, аби, всяке може бути, ненароком не сподобався загальний стан чорно-білості, яка знеструмлює мислення. Простір сходу настільки колосальний, що нема сенсу йому опиратися. Тому краще в нього просто не потрапляти. Я б залюбки — але ж доводиться кожного разу перетинати межу двох світів у повному обмундированні. І пильнувати, щоб чогось не підхопити. Вертаючись назад, коли я перетинаю рідні терени, моя душа розкривається, як чистий лотос у мутній каламуті. Втеча від сходу мотивує.

— Більше туди не ходи. Обіцяєш?

Мама стоїть на сходах у чалмі й наказує туди не ходити. Вона завжди по-східному замотувала рушник після ванни. І щось наказувала. Прищеплена мені нівеляція заборон — це її заслуга. Вона не хоче, аби я туди ходив. Я кажу, що не піду. І не обманюю, бо вона просить «не ходи», а я туди не ходжу, а їжджу. Сідаю на ровер, вибираюся на розбиту кільцеву, слухаю флейту вітру і мчу, налягаючи всією вагою тіла на педалі. Я люблю туди їздити.

За містечком, в апендиксі траси, ховається зелений масив. Туди ніхто не завертає. Там тупик. Психлікарня. Найромантичніше місце дитинства. Місце умовностей, місце відносності, згусток імпресіонізму. Психлікарня розташована в облупленому маєтку графа Скарбека (він мав коханку, дружину місцевого конюха, і лише невиправні психи могли зробити в цьому суворому