Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

у домі й у саду, і спить на гілці понад дошкою, що Волтер примостив на яблуні побіля Ріллиного вікна, щоб там готувати уроки. Якось діти взяли його у видолинок: він десь зник, але ввечері повернувся, на їхню радість — і, скажу вам по правді, на мою теж».

Видолинок уже не був видолинком. Волтер і раніше відчував, що така чарівна місцина заслуговує на ім’я, відповідне до всіх її принадних таємниць і викликів фантазії. Одного з дощових днів діти бавилися на горищі, проте надвечір із-за хмар вибилося сонце, заливши цілий Глен сліпучим сяйвом.

— Яка к’яшива яйдуга! — радісно закричала Рілла, що злегка й дуже мило шепелявила, відколи навчилася говорити.

То була найпишніша райдуга, що вони бачили в житті. Одним кінцем вона мовби спиралася на шпиль пресвітеріанської церкви, а іншим сягала порослого очеретом закутка ставу, що простягався в північній частині долини. Щойно уздрівши її, Волтер дав видолинку нове ім’я — Долина Райдуг.

Долина Райдуг була цілим світом для інглсайдських дітей. Там невпинно літали грайливі легкі вітерці й зранку до ночі відлунювали розспіви птахів. Повсюди мерехтіли місячносяйні стани беріз, а Волтер любив уявляти, буцім з однієї з них — Білої Дами — щоночі виходить маленька дріада, щоб погомоніти з ними. Клен і ялицю, що росли так близько, аж поспліталися гілками, він назвав Закоханими Деревами, і низка старих дзвіночків, яку він повісив на них, ніжно й казково тенькала попід кожним доторком вітру. Кам’яний місток над струмком, який збудували діти, стеріг дракон. Дерева, що зійшлися довкруж нього, ставали за потреби темношкірими поганами, а моховиті береги — розкішними смарагдовими килимами із Самарканда. Поза деревами в гаю чаїлись Робін Гуд і його славні розбійники, у потічку жило трійко русалок, а старий покинутий дім Берклі на околиці, з його низькою кам’яною огорожею, що майже потопала в густезній траві, і кмином, що розрісся по всьому саду, враз перетворювався на обложений замок. Мечі хрестоносців давно заіржавіли, проте інглсайдський різницький ніж був шаблею, викуваною в чарівнім краї, а щоразу, коли Сьюзен не могла знайти кришки від найбільшої пательні, вона знала, що та служить щитом осяйному рицареві з плюмажем під час карколомних пригод у Долині Райдуг.

Часом вони бавилися в піратів, на втіху Джема, що у свої десять років уже починав любити розваги з уявним кровопролиттям. Утім, Волтер завжди відмовлявся йти із зав’язаними очима по дошці, що «випиналася за борт корабля» й «падати в море», хоча Джем уважав цю «страту» найвеселішою з усіх піратських ігор. Деколи Джема брали сумніви, чи не бракує Волтеру снаги, щоб бути морським розбійником, та із братерської відданості він притлумлював ці думки, ще й неодноразово бився в школі з хлопцями, які дражнили Волтера «тюхтієм», аж до часу, коли їм випадало на власній шкурі дізнатися, як спритно латають боки Джемові кулаки.

Інколи вечорами Джемові дозволяли ходити до гавані, щоб купувати рибу. Йому подобалося це доручення, бо ж він мав змогу посидіти в хатині капітана Мелачі Рассела біля підніжжя вкритого сухотрав’ям пагорба й послухати, як Мелачі та його друзі, колись так само юні відчайдухи-капітани, оповідають про свої морські пригоди. Кожен із них мав чим похвалитися. Старий Олівер Різ — його підозрювали в тім, що замолоду він був піратом — якось був опинився в полоні у ватажка племені людожерів. Сем Еліот пережив землетрус у Сан-Франциско. Зух Вільям Макдугал переміг у запеклій бійці з акулою. Енді Бейкер зі своїм судном потрапив у водяний смерч. Окрім того, Енді запевняв, що вміє чвиркати крізь зуби пряміше за будь-кого в Чотирьох Вітрах. Проте незмінним улюбленцем Джема був гачконосий капітан Мелачі з тонким лицем і настовбурченими сивими вусами. Він був капітаном бригантини, коли йому ледь виповнилося сімнадцять, і плавав з вантажем пиломатеріалів аж до самого Буенос-Айреса. На кожній щоці він мав татуювання у формі якоря, і вдома в нього стояв чудернацький старий годинник із ключем для накручування. Коли капітан був у добрім гуморі, він давав Джемові накручувати годинника; коли він був у дуже добрім гуморі — брав Джема із собою ловити тріску чи викопувати із дна молюсків під час відпливу; коли ж він був у надзвичайно добрім гуморі, то показував Джемові моделі кораблів, які він сам витесував із дерева. Джем уважав їх втіленням моряцької романтики. Був поміж них човен вікінгів зі смугастим квадратним вітрилом і лютим драконом на носі, Колумбова каравела «Мейфлауер», ошатний «Летючий голландець» і незліченні бригантини, шхуни, барки, кліпери й каботажні судна.

— Будь ласка, навчіть і мене витесувати такі кораблі, капітане, — попросив Джем.

Капітан Мелачі похитав головою й меланхолійно сплюнув у воду.

— Цього неможливо навчити, малий. Мусиш поплавати морями зо тридцять чи сорок літ — тоді, може, почнеш їх розуміти, щоб витесувати… розуміти й любити їх. Корабель — він як жінка, малий. Треба його розуміти й любити… а то він ніколи тобі не відкриється. Навіть можеш, бува, гадати, що ти знаєш його ввесь, від носа до корми, усередині й зовні, а все одно він не відкриє тобі свою душу. Пустиш його — і він полетить, наче птах. Був один корабель — я плавав на нім, але так і не витесав, скільки разів намагався. І була одна жінка… але то я вже розпатякався. Цей-от корабель, бачиш, зовсім готовий, треба його тільки в пляшку поставити, і я навчу тебе, як це робити, малий.

Так Джем і не почув більше ні слова про жінку, проте це його не засмутило, бо ж до представниць тієї статі він був байдужісінький — окрім хіба мами та Сьюзен. Але вони не були жінками. Вони були просто мама та Сьюзен.

Коли помер Хитрик, Джем думав, що більше ніколи не схоче мати іншого пса; утім, час — дивовижний цілитель, тож невдовзі любов до собак прокинулася в серці хлопчика. Те цуценя не було справжнім псом — то був лише епізод. По стінах комірчини на горищі, де Джем зберігав свої «дрібнички» — спадок капітана Джима, — чимчикувала ціла вервечка собак, вирізаних із журналів: бундючний мастиф, славний щокатий бульдог, такса, яку мовби взяли за голову й задні лапи і розтягнули вздовж, стрижений пудель з китичкою на хвості, російський хорт — цікаво, міркував Джем, чи їсть він бодай щось? — зухвалий шпіц, плямистий далматинський дог і спанієль із запитливим поглядом. То були породисті собаки, та, як на Джема, усім їм чогось бракувало, хоч він і не знав, чого саме.

Якось у