Читати книгу - "Колекціонер"

Але він не відходить від дверей, коли я не перебуваю від них на достатній відстані. Зазвичай я підходжу і беру тацю.

Одного дня я цього не зробила. Я просто прихилилася до стіни коло дверей. Він сказав: «Будь ласка, відійди». Я мовчки подивилася на нього. Він так і стояв із тацею. Я не звертала уваги на це. Він так і стояв там, вагаючись. Тоді дуже обережно нахилився, стежачи за кожним моїм рухом, і поставив тацю на порозі. І пішов у зовнішній підвал займатися дверима.

Я була голодна. Він переміг.

Нічого хорошого. Не можу спати.

Але день був чудовий. Навіть як для цього місця.

Цього ранку він багато мене фотографував. Йому це дуже подобається. Він любить, щоб я усміхалася в камеру, тож кілька разів я зробила страшну міну. Його це не розвеселило. Тоді я однією рукою підняла волосся, наче я фотомодель.

Тобі б моделлю бути, сказав він. На повному серйозі. Він не розуміє, що я саме з цього кепкую.

Розумію, чому йому подобається займатися фотографією. Він гадає, що я його вважатиму теж трохи митцем. І, звісно, він не знає, як це робиться. Тобто він фокусує апарат на мені — і все. Жодної фантазії.

Це все химерно. Неймовірно. Але між нами сформувалися своєрідні стосунки. Я з нього сміюсь, весь час до нього чіпляюсь, але він відчуває мої слабкі місця. Знає, коли може відповісти мені, але не розлютити. І ми піддражнюємо одне одного майже по-дружньому. Частково це тому, що мені так самотньо, трохи я роблю це свідомо (хочу, щоб він розслабився, і йому від того буде краще, а ще, можливо, через це він колись забудеться і дасть мені змогу втекти), тож це частково слабкість, частково хитрість, а частково допомога. Проте є й таємничий четвертий елемент, якого я не можу описати. Але ж це не дружба, я його зневажаю.

Може, це просто знання. Просто я багато про нього знаю. А коли когось знаєш, то автоматично стаєш до нього ближчим. Навіть коли б хотів відправити цього когось на іншу планету.

У перші дні я нічого не могла робити, коли він був у кімнаті. Вдавала, що читаю, але не могла зосередитися. А тепер інколи забуваю про його присутність. Він сидить коло дверей на моєму стільці й читає, і ми — мов люди, які вже багато років одружені.

Я не те що забуваю, які з себе інші люди. Але, здається, вони перестають бути реальними. Єдина реальна людина в моєму світі — це Калібан.

Це годі зрозуміти. Воно просто так є.

20 жовтня

Одинадцята ранку.

Щойно пробувала втекти.

Власне, я чекала того моменту, коли він відімкне двері, які відчиняються назовні. Тоді я мала їх щосили штовхнути. З цього боку вони оббиті залізом, але дерев’яні, дуже важкі. Може, пощастить ударити його дверима і збити з ніг, а то й оглушити.

Щойно двері ворухнулися, я штовхонула їх з усієї сили. Це відкинуло його назад, я побігла назовні, але все залежало від того, чи його оглушило. Та нічого подібного. Напевне, він прийняв удар плечем, двері не дуже легко рухаються.

У будь-якому разі, він спіймав мене за джемпер. На мить я відчула його інший бік: насильство, ненависть, абсолютне бажання будь-що мене втримати. То я сказала: «Гаразд», відчепила від себе його руки й пішла назад.

Він сказав:

— Ти могла мені зробити боляче — двері дуже важкі.

Я на те:

— А мені щосекунди, поки ти мене тут тримаєш, боляче.

— Я гадав, пацифісти переконані, що людям не можна робити боляче, — одказав він.

Я просто знизала плечима й закурила. Мене трусило.

І він мовчки зробив усі звичні ранкові справи. Один раз доволі демонстративно потер плече. Та й по всьому.

Тепер пошукаю, де в стіні камені не дуже міцно тримаються. Спробую підкопом. Звичайно, я й раніше дивилася, але не надто уважно, а тепер треба оглянути буквально кожен камінець від гори до низу.

Зараз вечір. Він щойно пішов. Приносив їсти. Але дуже мовчазний. Невдоволений. Я розреготалася, коли він вийшов, забравши все після вечері. Він усім своїм виглядом намагається мене присоромити.

Тепер отак із дверима його не спіймаєш. Розхитаних каменів у стінах нема. Усі міцно вмуровані. Мабуть, це він так само передбачив.

Більшу частину дня думала. Про себе. Що буде зі мною? Ще ніколи так не відчувала загадковості майбутнього. Що буде? Що буде?

Не тільки оце зараз, у цій ситуації. А коли вже це скінчиться. Що я тоді зроблю? Я хочу вийти заміж, народити дітей, хочу довести собі, що шлюб не обов’язково буває такий, як у Т і М. Я точно знаю, з яким чоловіком хотіла б одружитися — із кимось, хто характером і розумом схожий на Дж. П., тільки з меншою різницею у віці, і щоб подобався мені з обличчя. І без його отієї жахливої слабкості. А тоді мені буде треба втілювати в життя те, що я відчуваю. Я не хочу марнувати своє вміння просто заради нього самого. Хочу створювати красу. А шлюб і материнство з цієї причини мене лякають. Боюсь, що мене затягне в хатні й господарські справи, у світ немовлят, дітей, куховарства, закупів. Відчуваю, що лінива частина мого єства була б цьому навіть рада, забула б про те, що я хотіла робити від самого початку, і я перетворюся на таку собі Велику Капустину. Чи робитиму якусь жалюгідну роботу на зразок ілюстрування або навіть щось комерційне, щоб прогодувати сім’ю. Або стану жалюгідною стервозною п’яничкою, як М (ні, такою точно не стану). Чи, найгірше, буду як Кароліна, яка шалено кидається за всіляким сучасним мистецтвом і всім сучасним взагалі — і не доганяє, бо в душі вона зовсім інакша, але сама того не помічає.

Сиджу, думаю-гадаю. Починаю розуміти таке, над чим раніше навіть не замислювалася.

Дві речі. Я ніколи не думала про М по-справжньому об’єктивно, як про іншу людину. Вона завжди була моєю матір’ю, яку я не любила чи соромилася. А проте серед усіх бідолах і невдах, яких я в житті бачила чи чула про них, вона найнещасніша. І я ніколи не співчувала їй так, як вона на це заслуговує. Я цей останній рік (відколи залишила дім) не думала про неї бодай половину того часу, який приділяю думкам про цю потвору нагорі цей останній тиждень. Відчуваю, що зараз могла б просто скупати її в