Читати книгу - "Колекціонер"

любові. Бо мені ніколи ще за ці роки не було настільки її шкода. Я завжди знаходила собі виправдання — я вже казала, що можу бути доброю і терплячою з ким завгодно, а от вона — єдина людина, з якою я так не можу, має бути виняток із загального правила. Тож це, мовляв, не так уже й важливо. Але, звичайно, так не можна. Саме вона в жодному разі не повинна бути винятком із цього правила.

Мінні і я так часто зневажали Т за те, що він її терпить. А ми мали б навколішки перед ним стати.

Також я міркувала про Дж. П.

Коли я вперше зустріла його, то всім розповідала, який він дивовижний. Потім почалася протилежна реакція, я стала думати, що, як дурненька школярка, зробила з нього героя і ношуся з ним, але тут почали відбуватися інші речі. Занадто багато емоцій.

Адже він змінив мене більше, ніж будь-хто і будь-що. Більше, ніж Лондон, більше, ніж Слейд.

Річ не тільки в тому, що він більше бачив життя. Має такий мистецький досвід. І відома людина. Річ у тому, що він завжди говорить те, що думає, і завжди змушує замислитися мене. Це не абищо. Він змушує мене ставити собі запитання. Скільки разів я з ним не погоджувалась. А тоді через тиждень виявляла, що доводжу комусь іншому те, що сказав би він. Оцінюю людей за його мірками.

Він як відрубав від мене всю (ну хай не всю, хай частину її) мою дурість, мої придуркуваті вигадливі уявлення про життя і мистецтво, про сучасне мистецтво. Бажання випендрюватися. Я ніколи вже не була така, як раніше, коли він мені сказав, що терпіти не може, коли жінка випендрюється. Власне, і це слово я від нього запам’ятала.

Ось список того, в чому він мене змінив. Безпосередньо — або підтримав ті зміни, які почали відбуватися раніше.

1. Якщо ти — справжній митець, присвяти мистецтву всього себе. Якщо з цим проблеми, то ти не митець. Не той, кого Дж. П. називає «творець».

2. Не треба нещирих виявів почуттів. Не треба тримати в запасі набір фраз чи думок, щоб розкидатися ними, аби справити враження.

3. Ми мусимо бути лівими, бо соціалісти — єдині люди, яким не все одно, попри всі їхні помилки. Вони щось відчувають, вони хочуть змінити світ на краще.

4. Треба творити, завжди. Якщо віриш у щось, то дій. Розводитися про дії — все одно що говорити про картини, які збираєшся намалювати. Причому в найгіршій формі.

5. Якщо маєш якесь глибоке почуття, не соромся його виявляти.

6. Прийми, що ти — англійка. Не треба вдавати, що тобі краще було б народитись у Франції, чи Італії, чи ще де-небудь. (Пірс завжди розказує про те, що його бабуся — американка.)

7. Але й не треба компромісів зі своїм походженням. Треба відкинути те старе, яке стає на шляху твого творчого Я. Якщо ти з провінції (я так розумію, в Т і М ця історія — те, що вони сміються з провінційності, — це просто ширма), — відкинь, вичав із себе провінційність. Якщо ти з робітничого класу, вичав із себе цю робітничість. І те саме стосується будь-якого класу, бо жити в межах свого класу — примітивність і дурість.

(Це не тільки в мене. Ось, наприклад, хлопець Луїзи, син валлійського шахтаря, — познайомили його з Дж. П., і як вони зчепилися, і ми всі сперечалися з Дж. П. щодо того, що він з такою зневагою висловлюється про робітників і їхнє життя. Каже, що вони тварини, а не люди. І Девід Еванс аж заїкатися почав, зблід і сказав: «Не кажи мені, бляха-муха, що мій батько — тварина, бо зараз я тобі!», а Дж. П. сказав: «Я ніколи в житті не скривдив жодної тварини. З людьми всяке може бути, але люди-тварини заслуговують на все можливе співчуття». І місяць тому Девід Еванс підійшов до мене і, власне, визнав, що той вечір змінив його.)

8. Політичний бік національного не вартий поваги. Немає нічого хорошого в такій політиці, такому мистецтві та й у будь- чому, що не є справжнім, глибоким і необхідним. Ти не маєш часу на дурниці. Ти живеш серйозно. Не ходиш на дурне кіно, навіть якщо хочеться, не читаєш дешевих газет; не слухаєш усього того сміття, що лізе з радіо й телевізора; не гаєш часу на порожні балачки. Ти використовуєш своє життя за призначенням.

Певне, мені завжди хотілося бути переконаною в таких речах; у мене й до зустрічі з ним були певні зародки таких переконань. Але він змусив мене твердо це сприйняти; саме від думки про нього я відчуваю провину, коли порушую ці правила.

Він змусив мене твердо повірити в це, отже, він здебільшого сформував моє нове Я.

Якби в мене була хрещена-фея, я б її попросила: будь ласка, зроби Дж. П. молодшим на двадцять років. І, прошу, зроби його для мене фізично привабливим.

З якою зневагою він би це сприйняв, коли б почув!

Дивно (і я навіть почуваюся трохи винною), але сьогодні, здається, я щасливіша за весь той час, поки я тут. Є якесь відчуття: все вийде на краще. Може, тому, що я сьогодні вранці дещо зробила. Я спробувала втекти. Крім того, Калібан змирився з цим. Тобто якби він збирався кинутися на мене, він би, звичайно, зробив це будь-якої миті, коли мав усі підстави на мене сердитись. І цього ранку вони в нього були. Він у дечому має надзвичайно потужний самоконтроль.

Ще мені так добре, бо більшу частину дня я перебувала не тут. Я здебільшого думала про Дж. П. У його світі, не тут. Я стільки всього згадала, що аж хотіла б усе записати. Я жадібно згадувала. Оцей світ робить той таким справжнім, таким живим, прекрасним. Навіть найогидніші його частини.

Але й частково я починаю некрасиво собою пишатися. Згадуючи те, що Дж. П. сказав мені та іншим людям. Розуміючи, що я доволі непересічна людина. Розуміючи, що я розумна, що починаю осягати життя набагато глибше, ніж багато хто з моїх однолітків. Розуміючи навіть, що ніколи не буду настільки дурна, щоб цим пишатися, а буду вдячна і страшенно рада (особливо після оцього), що живу, що я та, хто я є, — Міранда, і другої такої немає.

Я ніколи нікому цього не показуватиму. Навіть коли це й правда, звучить, напевно, зарозуміло.