Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я теж боюся, — сказав Брюне. — Знаєш, куди мене пошлють? За лінію Мажіно: бойня там ґарантована.
— Та й що ж?
— Тут і порівняння ніякого немає, я свідомо йду на ризик. Тепер ніщо вже не може відібрати сенс у мого життя, ніщо не завадить йому стати долею.
І хутко докинув:
— Утім, як і в життя моїх товаришів.
Враження було таке, ніби він боїться гріха від надмірної гордині.
Матьє не відповів, він вийшов на балкон, сперся ліктями об поруччя й подумав: «Добре сказано». Брюне мав слушність: його життя стало долею. Його вік, його клас, його пора — все це він прийняв, усе взяв на себе, обрав свинчатку, що вдарить його у скроню, німецьку ґранату, що рознесе його на кавалки. Він прилучився, він відмовився від своєї свободи, тепер це тільки солдат. І йому все повернули назад, навіть його свободу. «Він має більшу свободу, ніж я: він у злагоді з самим собою і з партією». Він був тут, такий достеменний, з достеменним присмаком тютюну в роті, барви і форми, які він бачив, були набагато достеменніші, ніж барви і форми, котрі міг бачити Матьє, і водночас він обіймав усю земну кулю, страждаючи й борючись разом із пролетаріями всіх країн. «Цієї миті, цієї ж самої миті є люди, що впритул стріляють одне в одного у передмісті Мадрида, є австрійські жиди, що вмирають у концтаборах, є китайці посеред руїн Нанкіна, а я ось тут, свіжісінький і почуваюся вільним, за чверть години я візьму капелюха і піду гуляти до Люксембурзького саду». Він обернувся до Брюне і з гіркотою глянув йому в вічі; йому подумалося: «Безвідповідальний же я».
— Валенсію бомбували, — зненацька озвався він.
— Знаю, — буркнув Брюне. — В місті немає жодної зенітної гармати. Вони скинули бомби просто на міський ринок.
Він не стис кулаки, не облишив свого спокійного тону, трохи сонної звички говорити, та все ж це саме на нього скинули бомби, його братів і сестер повбивали, його дітей. Матьє сів у фотель. «Твої фотелі розбещують». Він схопився і сів на край столу.
— То як? — поспитав Брюне.
В нього був такий вигляд, ніби він чатує на здобич.
— Що ж, — відказав Матьє, — тобі пощастило.
— Що я комуніст?
— Так.
— Ну, знаєш! Це просто вибір, старий.
— Знаю. Тобі пощастило, що ти зміг вибрати.
Обличчя Брюне ствердло.
— Ти хочеш сказати, що тобі не пощастить?
Ну от, потрібно відповідати. Він чекає: так чи ні. Вступити до партії, надати сенс життю, зробити вибір, стати людиною, діяти, вірити. Це було б спасіння. Брюне з нього очей не зводив.
— Ти відмовляєшся?
— Так, — з відчаєм відказав Матьє, — так, Брюне, я відмовляюся.
Він подумав: «Він прийшов запропонувати мені найдорожче, що в нього є». І докинув:
— Знаєш, це не остаточне рішення. Згодом…
Брюне стенув плечима.
— Згодом? Якщо ти розраховуєш на внутрішнє осяяння, яке підштовхне тебе до рішення, то можеш чекати бознає скільки. Може, ти гадаєш, ніби я був такий переконаний, коли вступав до комуністичної партії? Переконаність приходить потім.
Матьє сумно посміхнувся.
— Та знаю: стань навколішки, й ти повіриш. Може, ти й маєш слушність. Та мені хочеться спочатку повірити.
— А певно, — нетерпляче сказав Брюне. — Ви, інтелектуали, всі на один копил: все тріщить, все летить до дідька, незабаром гвинтівки самі почнуть стріляти, а ви спокійнісінько сидите собі й обстаєте за своїм правом спочатку переконатися самим. Ох, якби ж ти зміг побачити себе моїми очима, то зрозумів би, що часу вже геть немає.
— Гаразд, немає. Та й що з цього?
Брюне обурено ляснув себе по стегну.
— Ну от! Ти вдаєш, ніби тобі шкода, що ти такий скептик, а таки тримаєшся свого скептицизму. В ньому твій моральний комфорт. Коли на нього нападають, ти вперто за нього чіпляєшся, як ото твій брат чіпляється за гроші.
Матьє м'яко спитав:
— Хіба зараз у мене впертий вигляд?
— Я не говорив цього… — відказав Брюне.
Запала мовчанка. Брюне ніби пом'якшав. «Якби ж то він зміг мене зрозуміти», подумав Матьє. Він зробив зусилля: переконати Брюне було єдиним способом переконати й самого себе.
— Мені немає чого боронити: я не пишаюся своїм життям, і в мене й су за душею нема. Моя свобода? Вона мов тягар: вже хтозна одколи я вільний бознає навіщо. Я всім серцем волію поміняти свободу на впевненість. Нічого кращого я не просив би, як тільки працювати разом з вами, це змінило б мене, мені треба трохи забутися за себе. Крім того, я думаю, як і ти, що людина не збулась як така, поки не знайшла того, за що вона ладна віддати життя.
Брюне підняв голову.
— Ну, то як? — майже весело поспитався він.
— Та як, ти ж бачиш: я не можу долучитися, в мене підстав для цього не досить. Як і вас оце, обурюють мене ті ж люди, ті ж події, та обурення цього замало. І я нічого не можу вдіяти. Якщо я буду ходити, піднявши кулак і виспівуючи «Інтернаціонал», і скажу, що задоволений цим, то брехатиму сам собі.
Брюне прибрав свого найбільш масивного, найбільш селянського вигляду, тепер він був, наче вежа. Матьє з відчаєм глянув на нього.
— Ти розумієш мене, Брюне? Скажи, розумієш чи ні?
— Не знаю, чи правильно я тебе зрозумів, — сказав Брюне, — та принаймні ти не повинен виправдовуватися, бо тебе ніхто не звинувачує. Ти бережеш себе до кращої нагоди, це твоє право. Бажаю, щоб вона трапилася тобі якомога раніш.
— І я цього бажаю.
Брюне з цікавістю зиркнув на нього.
— Ти певен?
— Так.
— Так? Що ж, тим ліпше. Боюся тільки, що прийде вона не швидко.
— Я теж казав собі це, — мовив Матьє. — Казав, що, може, вона ніколи не прийде або ж трапиться запізно, а, може, такої нагоди й геть нема.
— Та й що ж тоді?
— Тоді я буду просто нікчемою. Та й годі.
Брюне підвівся.
— Що ж, — сказав він, — що ж… Ну добре, старий, все-таки я радий був побачитися з тобою.
Матьє теж підвівся.
— Ти… ти що, так оце й підеш собі? В тебе є ще бодай хвилина?
Брюне зиркнув на годинника.
— Я вже запізнююся.
Запала мовчанка. Брюне ввічливо чекав. «Не можна його відпускати, нам треба ще побалакати», подумав Матьє. Та в нього не знайшлося що сказати.
— Не треба гніватися на мене, — квапливо сказав він.
— Та я й не гніваюся, — відказав Брюне. — Ти ж не зобов'язаний думати, як я.
— Неправда, — засмучено сказав Матьє. — Я вас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Зрілий вік», після закриття браузера.