Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Шляхи свободи. Зрілий вік

Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 100
Перейти на сторінку:
від куль.

— Я теж боюся, — сказав Брюне. — Знаєш, куди мене пошлють? За лінію Мажіно: бойня там ґарантована.

— Та й що ж?

— Тут і порівняння ніякого немає, я свідомо йду на ризик. Тепер ніщо вже не може відібрати сенс у мого життя, ніщо не завадить йому стати долею.

І хутко докинув:

— Утім, як і в життя моїх товаришів.

Враження було таке, ніби він боїться гріха від надмірної гордині.

Матьє не відповів, він вийшов на балкон, сперся ліктями об поруччя й подумав: «Добре сказано». Брюне мав слушність: його життя стало долею. Його вік, його клас, його пора — все це він прийняв, усе взяв на себе, обрав свинчатку, що вдарить його у скроню, німецьку ґранату, що рознесе його на кавалки. Він прилучився, він відмовився від своєї свободи, тепер це тільки солдат. І йому все повернули назад, навіть його свободу. «Він має більшу свободу, ніж я: він у злагоді з самим собою і з партією». Він був тут, такий достеменний, з достеменним присмаком тютюну в роті, барви і форми, які він бачив, були набагато достеменніші, ніж барви і форми, котрі міг бачити Матьє, і водночас він обіймав усю земну кулю, страждаючи й борючись разом із пролетаріями всіх країн. «Цієї миті, цієї ж самої миті є люди, що впритул стріляють одне в одного у передмісті Мадрида, є австрійські жиди, що вмирають у концтаборах, є китайці посеред руїн Нанкіна, а я ось тут, свіжісінький і почуваюся вільним, за чверть години я візьму капелюха і піду гуляти до Люксембурзького саду». Він обернувся до Брюне і з гіркотою глянув йому в вічі; йому подумалося: «Безвідповідальний же я».

— Валенсію бомбували, — зненацька озвався він.

— Знаю, — буркнув Брюне. — В місті немає жодної зенітної гармати. Вони скинули бомби просто на міський ринок.

Він не стис кулаки, не облишив свого спокійного тону, трохи сонної звички говорити, та все ж це саме на нього скинули бомби, його братів і сестер повбивали, його дітей. Матьє сів у фотель. «Твої фотелі розбещують». Він схопився і сів на край столу.

— То як? — поспитав Брюне.

В нього був такий вигляд, ніби він чатує на здобич.

— Що ж, — відказав Матьє, — тобі пощастило.

— Що я комуніст?

— Так.

— Ну, знаєш! Це просто вибір, старий.

— Знаю. Тобі пощастило, що ти зміг вибрати.

Обличчя Брюне ствердло.

— Ти хочеш сказати, що тобі не пощастить?

Ну от, потрібно відповідати. Він чекає: так чи ні. Вступити до партії, надати сенс життю, зробити вибір, стати людиною, діяти, вірити. Це було б спасіння. Брюне з нього очей не зводив.

— Ти відмовляєшся?

— Так, — з відчаєм відказав Матьє, — так, Брюне, я відмовляюся.

Він подумав: «Він прийшов запропонувати мені найдорожче, що в нього є». І докинув:

— Знаєш, це не остаточне рішення. Згодом…

Брюне стенув плечима.

— Згодом? Якщо ти розраховуєш на внутрішнє осяяння, яке підштовхне тебе до рішення, то можеш чекати бознає скільки. Може, ти гадаєш, ніби я був такий переконаний, коли вступав до комуністичної партії? Переконаність приходить потім.

Матьє сумно посміхнувся.

— Та знаю: стань навколішки, й ти повіриш. Може, ти й маєш слушність. Та мені хочеться спочатку повірити.

— А певно, — нетерпляче сказав Брюне. — Ви, інтелектуали, всі на один копил: все тріщить, все летить до дідька, незабаром гвинтівки самі почнуть стріляти, а ви спокійнісінько сидите собі й обстаєте за своїм правом спочатку переконатися самим. Ох, якби ж ти зміг побачити себе моїми очима, то зрозумів би, що часу вже геть немає.

— Гаразд, немає. Та й що з цього?

Брюне обурено ляснув себе по стегну.

— Ну от! Ти вдаєш, ніби тобі шкода, що ти такий скептик, а таки тримаєшся свого скептицизму. В ньому твій моральний комфорт. Коли на нього нападають, ти вперто за нього чіпляєшся, як ото твій брат чіпляється за гроші.

Матьє м'яко спитав:

— Хіба зараз у мене впертий вигляд?

— Я не говорив цього… — відказав Брюне.

Запала мовчанка. Брюне ніби пом'якшав. «Якби ж то він зміг мене зрозуміти», подумав Матьє. Він зробив зусилля: переконати Брюне було єдиним способом переконати й самого себе.

— Мені немає чого боронити: я не пишаюся своїм життям, і в мене й су за душею нема. Моя свобода? Вона мов тягар: вже хтозна одколи я вільний бознає навіщо. Я всім серцем волію поміняти свободу на впевненість. Нічого кращого я не просив би, як тільки працювати разом з вами, це змінило б мене, мені треба трохи забутися за себе. Крім того, я думаю, як і ти, що людина не збулась як така, поки не знайшла того, за що вона ладна віддати життя.

Брюне підняв голову.

— Ну, то як? — майже весело поспитався він.

— Та як, ти ж бачиш: я не можу долучитися, в мене підстав для цього не досить. Як і вас оце, обурюють мене ті ж люди, ті ж події, та обурення цього замало. І я нічого не можу вдіяти. Якщо я буду ходити, піднявши кулак і виспівуючи «Інтернаціонал», і скажу, що задоволений цим, то брехатиму сам собі.

Брюне прибрав свого найбільш масивного, найбільш селянського вигляду, тепер він був, наче вежа. Матьє з відчаєм глянув на нього.

— Ти розумієш мене, Брюне? Скажи, розумієш чи ні?

— Не знаю, чи правильно я тебе зрозумів, — сказав Брюне, — та принаймні ти не повинен виправдовуватися, бо тебе ніхто не звинувачує. Ти бережеш себе до кращої нагоди, це твоє право. Бажаю, щоб вона трапилася тобі якомога раніш.

— І я цього бажаю.

Брюне з цікавістю зиркнув на нього.

— Ти певен?

— Так.

— Так? Що ж, тим ліпше. Боюся тільки, що прийде вона не швидко.

— Я теж казав собі це, — мовив Матьє. — Казав, що, може, вона ніколи не прийде або ж трапиться запізно, а, може, такої нагоди й геть нема.

— Та й що ж тоді?

— Тоді я буду просто нікчемою. Та й годі.

Брюне підвівся.

— Що ж, — сказав він, — що ж… Ну добре, старий, все-таки я радий був побачитися з тобою.

Матьє теж підвівся.

— Ти… ти що, так оце й підеш собі? В тебе є ще бодай хвилина?

Брюне зиркнув на годинника.

— Я вже запізнююся.

Запала мовчанка. Брюне ввічливо чекав. «Не можна його відпускати, нам треба ще побалакати», подумав Матьє. Та в нього не знайшлося що сказати.

— Не треба гніватися на мене, — квапливо сказав він.

— Та я й не гніваюся, — відказав Брюне. — Ти ж не зобов'язаний думати, як я.

— Неправда, — засмучено сказав Матьє. — Я вас

1 ... 39 40 41 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Зрілий вік», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шляхи свободи. Зрілий вік"