Читати книгу - "Знаменитий детектив Блюмквіст"

винна, що Ґрена… що Ґрена… ні, вона не хоче про це думати! Але тепер вона стане зовсім інша… неодмінно стане інша! Буде жіночіша, як казав дядько Б'єрк. Ніколи більше не братиме участі у війні Троянд, бо то через війну вона зазнала такого страху… о, краще не думати, а то голова трісне…

Ні, з війною вже край. Вона більше не гратиметься в Троянд. Ніколи! О, як вона нудитиметься!

Їй знову на очі набігли сльози, і вона схопила маму за руку.

— Я почуваю себе такою старою, мамо, — мовила вона плачучи. — Наче мені п'ятнадцять років!

Потім Єва-Лотта заснула. Та поки ще поринула в цілющий сон, згадала про Калле. Що він думає про все це? Калле ж стільки років вистежував злочинців! Що ж він робить тепер, коли злочинець насправді з'явився?

Знаменитий детектив Блюмквіст почув про вбивство, стоячи за прилавком таткової крамниці. Він саме загортав покупцеві оселедці в газету, як улетіла пані Карлсон із Лупієвої гори, наладована новинами. Хвилини за дві в крамниці кипіло, наче в казані: запитання, зойки, крик… Було вже не до торгівлі, всі оточили пані Карлсон. А вона торохтіла без угаву, розповідала все, що знала, і навіть те, чого не знала.

Знаменитий детектив Блюмквіст, що мав охороняти суспільство, стояв за прилавком і слухав. Сам він мовчав. І ні про що не питав. Він стояв, наче громом прибитий. Вислухавши головне, він непомітно вийшов до комори й сів на порожню скриньку з-під цукру.

Він довго сидів там. Гадаєте, балакав зі своїм уявним співрозмовником? Наче й справді була нагода! Але ні, він ні з ким не балакав. Він просто думав.

«Ти, Калле Блюмквісте, йолоп! — казав він подумки. — Справжній йолоп. У містечку можуть статися найтяжчі злочини, а ти стоїш собі спокійнісінько за прилавком і загортаєш оселедці. Що ж, роби так і далі, роби, хоч якась користь буде з тебе!»

Він сидів, підперши руками голову, і смутні думки не давали йому спокою. О, чому саме нині йому треба було сидіти в крамниці! Адже тоді Андерс послав би його, а не Єву-Лотту. І тоді він би помітив забитого. Або ж хтозна… Може, він прийшов би вчасно й став би на заваді злочинцеві. А потім заарештував би його, давши йому добру науку. Так, як він звичайно робив…

Однак Калле, зітхаючи, згадав, що звичайно робив так тільки подумки. І аж тепер він збагнув до кінця, що сталося насправді. Дійсність так його вжахнула, що в нього відпало бажання бути знаменитим детективом. Це було не вигадане вбивство, що його можна гарненько розплутати, а тоді сидіти й хвалитися перед уявним співрозмовником. Ні, це була жахлива й відразна дійсність, і Калле аж млосно стало на думку про неї. Він зневажав себе за це, але, як щиро казати, радий був, дуже радий, що не опинився на місці Єви-Лотти. Бідна Єва-Лотта!

Калле вирішив залишити крамницю без дозволу. Йому конче хотілося поговорити з Андерсом. Добутися до Єви-Лотти він навіть не мріяв. Адже пані Карлсон, зойкаючи, сказала, що «пекарева дівчина налякалася до смерті, і в неї сидить лікар». Тепер про це знало вже ціле містечко.

Тільки Андерс нічого не знав. Він сидів у майстерні й читав «Острів скарбів». Від самого ранку до нього ніхто не навідувався, та й добре, бо Андерс перебував тепер на острові серед Тихого океану, оточений жорстокими піратами, тож хіба йому в голові були підметки? Як Капле, не постукавши, штовхнув двері, Андерс витріщився на нього так, немов сподівався побачити самого кривого Джона Сільвера, і був приємно вражений, що то просто Капле. Він схопився з дзиґлика й захоплено загорлав:

Дванадцять людей на скриню мерця!

Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Калле аж здригнувся.

— Цить, — сказав він. — Цить-бо!

— Те саме каже вчитель співу, тільки-но я розтулю рота, — охоче погодився Андерс.

Калле хотів щось сказати, та Андерс випередив його:

— Не знаєш, Єва-Лотта забрала Великого Мумрика?

Калле докірливо глянув на нього. Скільки Андерс іще наговорить дурниць, поки Калле пощастить перебити його? Калле знову спробував озватися, та Андерс і цього разу не дав йому й слова сказати. Він так довго мовчав, що тепер нічим не можна було його вгамувати. Андерс тицьнув Калле під ніс «Острів скарбів».

— Оце книжка! — вигукнув він. — Така цікава, що далі нікуди! От коли треба було нам жити! Які пригоди! А в наш час нічого не стається.

— Не стається? — мовив Калле. — Ти сам не знаєш, що мелеш!

t він розповів Андерсові про те, що сталося в наш час.

Темні Андерсові очі ще дужче потемнішали, коли він почув, до чого призвів його наказ перенести Мумрика. Він хотів негайно ж бігти до Єви-Лотти і якщо не потішити її, то принаймні якось дати взнаки, що вважає себе найостаннішою свинею за те, що послав її з таким дорученням.

— Але ж я не міг знати, що там лежатимуть мертві, — сумно сказав він.

Калле сидів навпроти нього й задумливо забивав кілочки в шевський стіл.

— Як же ти міг знати? — озвався він. — Таке ж не часто буває.

— Що?

— Та мертві коло Садиби.

— Авжеж, не часто, — погодився Андерс. — Та й Єва-Лотта оклигає, ось побачиш. Інша дівчина відразу б зомліла, а Єва-Лотта ні. Вона ще розповість поліції безліч цінного.

Калле кивнув.

— Може, вона бачила того… ну, хто міг убити Ґрена.

Андерс здригнувся. Але він не почувався таким пригніченим, як Калле. З натури Андерс був веселий, відвертий, дуже енергійний, і незвичайні події, навіть якщо вони були страшні, тільки викликали в ньому жадобу діяльності. Він хотів щось робити, і то негайно. Кинутися слідами вбивці, спіймати його, найкраще за годину. Він не любить мріяти, як Калле.

Та було б несправедливо казати, що мрійливість заважала Калле діяти, — дехто на власній шкурі переконався, що це правда, — однак діяльності Калле завше передували довгі міркування. Він любив сісти й подумати, і треба визнати, що додумувався він до хитромудрих речей, але частенько то було безпідставне фантазування.

Андерс не фантазував. Він не гайнував часу на роздуми. Тіло його було сповнене такої енергії, що для нього була правдива мука довго сидіти спокійно. Він не випадково став ватажком Білої Троянди. Веселий, говіркий, спритний і завше готовий стати на чолі, хоч би про що йшлося, Андерс найкраще надавався на ватажка.

Слабша натура страждала б від таких умов, у яких жив Андерс, від щоденного батькового збиткування. Але не Андерс. Він намагався якнайменше бувати