Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

мало не задихнулася. її ніс і рот глибоко занурились у товсті батькові груди, які пахли гуляшем.

– Я голодний, – сказав Гансик.

Тато випустив Маргариту з обіймів і поспішив до кухні.

– Я найкращий у світі розморожувані – сказав він. – Сьогодні на обід спаржева юшка, гуляш із макаронами і кнедлі зі сливовим повидлом.

«О всемогутній повелителю калорій! – подумала Маргарита.

– Дай мені силу!» Відтоді, як вони з мамою схудли, вона вже не могла подужати колишніх закмаєрівських порцій. Але дівчина не хотіла розчаровувати «найкращого у світі розморожувача» і мужньо почала наминати.

Тато поглинав їжу з помітним задоволенням, його вуса «а ля цісар Франц Йосиф», прикрашені маленькими шматочками спаржі та цибулі, вібрували в такт жувальним рухам. За десертом, кладучи собі на тарілку кнедль і посипаючи його цукром і маком, він видавав захоплені звуки, які зазвичай можна почути від людей, котрі милуються особливо романтичним заходом сонця. Але раптом тато кинув погляд на тарелю з кнедлями і замовк.

– Я все розумію, мій сину! – звернувся він до Гансика. -їсти, звісно, приємно, але ж не можна жерти так, як ти!

– А що таке! Це тільки мій другий кнедлик, – незадоволено озвався Гансик, не припиняючи жувати.

– Це твій четвертий кнедль, – сказав тато.

– Ні, другий, слово честі! – вигукнув Гансик і проковтнув велетенський шматок.

– Було шість кнедлів! – сказав тато. – Один узяв я, один -Маргарита, а тарілка порожня. Це означає, що ти з'їв чотири!

– Ні, тільки два! – затято провадив Гансик.

Татове обличчя почервоніло від гніву. Він був схильний до швидкої зміни настрою.

– Ти що, маєш мене за дурня? – закричав він. – Я ж знаю, що було шість кнедлів, я ж їх сам варив! – на доказ цього тато вказав на тарелю з кнедлями, на якій залишилося шість плямок.

– Один, два, три, чотири, п'ять, шість! – порахував він.

– Але в мене тільки другий! – наполягав Гансик. Тато кинув ніж і виделку на стіл.

– Я через тебе звар'юю! – закричав він.

Гансик підвівся, схопив свою тарілку і вийшов із кімнати.

– Я справді з'їв тільки два! – жалібно гукнув він із-за дверей.

Тато подивився йому вслід і зітхнув. Тоді знову взяв виделку та ніж і накинувся на свій кнедль. Несамовито рухаючи щелепами, він сказав:

– Тепер він часто такий, він жере і жере, але не признається. У понеділок після роботи я купив салямі, а коли у вівторок хотів зробити собі канапку, ковбаси вже не було. А малий сказав, що він не бачив ніякої салямі, що салямі взагалі не було. Він говорив це так переконливо, що я справді засумнівався в собі. Я вже навіть подумав, чи, бува, не залишив ту салямі в магазині. Навіть перевірив ще раз в машині, в багажнику. – Тато відклав ніж і виделку, схопився за кінчики вусів і скрутив із них кренделі.

– А в четвер до мене на роботу дзвонить пані Маєр і каже, що звільниться, бо готова прибирати нормальне свинство, але не Авгієві стайні. З-під Гансикового ліжка вона вигребла два хвостики салямі, цілу купу хлібних шкоринок і вісім порожніх бляшанок з-під коли!

Тато відхилився у кріслі й подивився на Маргариту, ніби очікуючи від неї якщо не поради, то принаймні пояснень.

– Пані Маєр справді звільнилася? – поцікавилася Маргарита.

– Та ні, вона тільки хотіла, щоби її трохи повмовляли! – Тато махнув рукою. – Але це мене хвилює найменше. Таких пань Маєр скільки завгодно! Мені йдеться про клятого Гансика, – це вже переходить усі межі. Це ненормально!

– Він, як наркоман! – сказала Маргарита. – Тільки замість наркотиків у нього їжа!

Тато кивнув.

– Точно! І ломка починається, якщо йому не давати жерти! – Тато нахилився до Маргарити і майже прошепотів: – Часом він приходить додому і з'їдає велику банку варення, просто ложкою, без нічого. Якось я сховав усе варення в комірку і зачинив на ключ. Це геть по-дурному, знаю, але інакше на то нема ради!

– Зовсім не по-дурному, -сказала Маргарита. – Я би теж так зробила.

Тато присунувся до Маргарити ще ближче.

– Він зламав двері до комірки. Ломиком!

– Правда? – здивувалася Маргарита.

– Правда! – підтвердив тато.

– От засада! – сказала Маргарита, а тато зітхнув. Але відразу ж після цього він спробував знову зробити веселу міну і крикнув так голосно, щоби почув і Гансик у своїй кімнаті:

– Ми прибираємо зі столу і вирушаємо до культурного життя! Маргарита поприбирала зі столу і поскладала брудний посуд

у посудомийну машину. Тато взув черевики, вдягнув піджак, зав'язав краватку і гукнув, стукаючи у двері Гансикової кімнати:

– Виходь, сину, ми йдемо!

Гансик не вийшов і не подав голосу, тож тато спробував зайти до дитячої. Та двері були зачинені зсередини.

Тато ще раз постукав і попросив Гансика відчинити. Якийсь час у кімнаті було тихо, тоді хлопець нарешті подав голос:

~ Я не піду з вами! Мені погано!

– Не будь дурний, не вдавай із себе ображеного, ходи! -крикнув тато.

Знову деякий час було тихо, а тоді Гансик крикнув:

– Залиште мене у спокої! Я не хочу нікого бачити!

– О'кей, він нікого не хоче бачити, – пробурмотів тато і додав, звертаючись до Маргарити:

– Ну, то ходімо вдвох! Маргарита не мала нічого проти.

Після того, як Маргарита, мама та Меді переселилися до Марі-Луїзи, тато купив собі нову машину. Великий чорний автомобіль марки «Ровер».

– Це все-таки якось дивно, – сказала Маргарита, всівшись на передньому сидінні поряд із татом і пристебнувши ремінь безпеки. – Коли ми ще були вп'ятьох, то їздили в маленькому «міні», як оселедці в бочці. А тепер, коли ти залишився з Гансиком сам, ти маєш такий розкішний лімузин.

– Це твоя мама наполягала, щоби в нас була маленька машина, – пояснив тато. – Твоя мама хотіла мати енергоощадний автомобіль. Твоя мама оголосила, що страшенно любить нашу маленьку машинку і не віддасть її, поки та не перетвориться на брухт!

– Не кажи постійно «твоя мама». Це звучить дуже дико, -сказала Маргарита.

– Але ж я вже, мабуть, не можу називати її «моя дружина», правда? – Тато посигналив услід машині, яка, на його думку, порушила на повороті правила вуличного руху.

– Можеш казати «Елізабет», – запропонувала Маргарита. -А крім того, вона все ще твоя дружина. Ви ж іще не розлучені.

Далі вони їхали мовчки. Тільки перед Музеєм прикладного мистецтва, де вони хотіли оглянути виставку китайських килимів, тато знову заговорив. Спочатку про те, як важко знайти